Після випуску навчалися в одному ПТУ. Юрій – різьбив по дереву, Андрій – малював та мав гарний голос. У будь якій компанії вони були її душею. Не мали шкідливих звичок.
В обох була й одна мета в житті: дізнатися правду про своїх батьків. Спадало на думку, що батьки з Карпатського регіону, який славиться умільціями на всі руки. Але щоб шукати батьків, потрібні були гроші. А їх у хлопців не було.
Закінчивши ПТУ, дізналися про напад путінської орди на Схід України. Довго не роздумуючи, з’явилися у військкомат. Їм відмовили, мовляв, молоді й зелені. Тоді хлопці поїхали добровольцями. Потрапили у саме пекло – Іловайськ. Підносили снаряди, носили воду на вогневі точки.
Були завжди напохваті. Тут вперше і зустрілися зі смертю побратимів. Одного разу, несучи хлопцям воду, потрапили на розтяжку. Їх важко було впізнати. Довго шукали їхні документи... Самих хлопців ніхто і не шукав, бо ж інтернатівські.
…Обидві труни привезли в місто. Була дуже гарна весна: цвіли дерева, все потопало в зелені. На тротуарах, ближче до дороги, на відстані 5-6 метрів, стояли різнокольорові запалені лампадки вздовж усієї вулиці від церкви до цвинтаря. Труни несли над головами в один ряд. Хтось першим зламав гілку з цвітом і кинув перед процесією. Так продовжувалося допоки дорога не стала вкрита зеленню та білим цвітом. Як по команді, люди почали ставати на коліна і простягати руки до неба.
Кам’яне серце не витримало б такої картини. Усі, хто тут був, не плакали – ридали. А сумна музика ще більше розривала душу.
Місто в білому цвіті та чорному сумові проводжало у вічність своїх героїв-сиріток. Поховали хлопців на Алеї Слави, поруч, як рідних братів. На їхніх могилах постійно горять свічки і лежать білі квіти. Люди, відвідуючи своїх рідних, вшановують та оплакують ці світлі та чисті душі…
Вічна вам пам’ять.
Настасія ЖУРАВСЬКА, с. Яланець-м. Трускавець.
вранці -2…-4° 
