Одним радість вода, іншим біда

Так починалася і закінчувалася, якщо скорочено, скарга жителів цієї вулиці із села Яланець.

З приїздом на місце події не особливо додалося оптимізму навіть у суху погоду. На вулиці справді можна, особливо поночі, зламати ногу.

Складність тут ще і в тому, що, по суті, це низина, та ще й прирічкова частина села.

Жителі вулиці, які зібралися, розповідали, що як «наступає» під час сильних злив зі схилів по обидва її боки велика вода, рівчак вздовж цієї вулиці, який тут називають річкою, не вміщає всіх стоків. А вони, нібито, додаються ще навіть із самого центру села і тоді дійсно настає потоп.

Плавають на подвір’ях і городах не тільки віники, а, буває, вода проникає у погреби і навіть у хати.

Хоч і недолюблюють у нас тих, хто скаржиться, у такій ситуації, мабуть, кожний, якби у цьому місці жив, взявся б за перо. В інших селах дітей у дитячі садки і школу навіть підвозять, а у цьому випадку, як болото, навіть пішки не так просто вибратися. По три пари чобіток на сезон бездоріжжя не вистачає, скаржилися батьки, у яких є діти. Тож і не дивно, що у папці Івана Петровича зібрані відповіді на скарги, в тому числі і з Міністерства регіонального розвитку та житлового будівництва України.

Влітку минулого року на цій вулиці вже побувала комісія у складі представників райдержадміністрації, райавтодору, депутатів, якою було встановлено, що зазначена ситуація склалася ще у 2010 році внаслідок влаштування заїзду на прилеглу до цієї вулиці ділянку одним із жителів села, який живе на іншій вулиці, і знищення через це природного стоку води. Тоді було заплановано і навіть виділено певну суму коштів на ремонт цієї дороги. А в обласну державну адміністрацію відзвітували, як зазначено у відповіді на одну зі скарг, що відповідні роботи проведено у повному обсязі.

Якби це було так, напевне, ніхто вже не звертався б у вищі інстанції.

Чи допоможе ця публікація зрушити проблему з місця?

Не залишає надія, що може статися саме так. Ще складніша ситуація мала місце торік у Лісничому. Відмінність її тільки у тому, що тоді забили, як кажуть, у всі дзвони, не тільки жителі вулиці, а й сільський голова. Тож після опублікування статті у районній газеті знайшлися і екскаватори, і КамАЗи, щоб тільки зарадити можливим підтопленням надалі. У Яланці ж люди скаржилися, що навіть не так легко було запросити до них сільського голову К.В. Патлатюк, щоб поспілкуватися з нею на місці події і визначитися, як бути далі.

Про повноцінний ремонт, звичайно, у нинішній ситуації у країні можна хіба що мріяти, і люди це розуміють. Бо на це потрібно вже розкошелитися, та ще й добре, а коштів немає.
Та ще й казначейство, з його непроплатами, кожному, мов кістка в горлі. Але зробити все-таки хоч щось тут потрібно вкрай. Вісімдесятирічний Іван Божок, який все життя прожив на цій вулиці, скаржився, що такого ще на ній ніколи, нібито, не було.

У цьому випадку годі навіть нарікати, що окремі жителі, мовляв, зі своїми скаргами спокою не дають. Яланець, навпаки, гарне село і люди у ньому, в тому числі і на цій вулиці, хороші. І керівники села – сільський голова і директор місцевого господарства М.І. Барабаш не завезені, а свої, сільські і добре обізнані з усіма проблемами. А от справи, виходить, кепські, якщо скарга дійшла вже до міністерства.

Доведені вже до відчаю жителі вулиці Шевченка не вимагали чогось надзвичайного. Натомість чимало хто, похилого вже віку, висловлювався, що боїться навіть того тихого скорботного дня, який не обмине кожного. Бо з цієї вулиці тоді, коли буде негода, як висловилася одна бабця, хіба що «трактором 150 зможуть витягнути».

Про доїзд таксі, машин швидкої допомоги чи пожежної вже мова не йде. Навіть завезти дрова на зиму вдається тоді, як вулиця висохне. У цьому випадку не відписками, а всім, як кажуть, миром треба було взятися, щоб хоч щось тут зробити.

Іноді у подібних ситуаціях керівники виправдовуються, що ті лічені копійки, які є, раціональніше витрачати на ремонт тих вулиць, де проживає більше людей. Але ж потрібно мати на увазі, що і тут живуть люди. Має, наприклад, молода сім’я машину, могла б виручити, на випадок скрути, ще й когось із односельчан транспортом, та от виїхати нею вдається незавжди. Пробували висипати під’їзд самостійно, але впевнилися, що на це треба більше грошей, як коштують хати у цьому місці.

Навіщо покупляли їх саме тут? І без пояснення зрозуміло, що якби мали гроші, то покупляли б хати у райцентрі.

На інших вулицях навіть радіють, коли не глибоко вода, а тут, на вулиці Шевченка, від води постійно чекають біди.

Хоч тут ясно: варто налагодити, як слід, водовідведення, і вже буде зроблено значну частину роботи.

У сільській раді дорікнули, що зробити це повинні ті, хто там живе, як це робилося завжди. А то спадщину є на кого переписувати, а як щось зробити, то немає кому. I воно ніби так. Однак населенню, яке у селах старіє непомірними темпами, все-таки потрібно допомагати. Чи може, нехай так і доживає у багнюці віка? Молодше покоління, яке зростатиме у таких умовах, теж виїжджатиме світ за очі з такого села.

Звичайно, аж ніяк не можна сказати, що керівники села взагалі нічого не роблять.

Ними робиться чимало. Але того, видно з усього, вже замало. Жителі вулиці спересердя висловлювалися, що сьогодні бути сільським головою означає не тільки печатки ставити на паперах. Насамперед, заручившись підтримкою депутатів, треба працювати з людьми. І як тільки братися за вирішення проблеми, на яку вже населення зачекалося, практика показує, що громада обов’язково допоможе, підтримає. А в Яланці коїться все-таки щось не те.

Можливо, і не треба було зайвий раз нагадувати, але чомусь ніде більше не підпалили двері сільської ради, крім тихого і, здавалося б, благополучного Яланця. Хоч це не може бути ніяким виправданням вандалам, але цілком могло бути, що і когось із них було чимось доведено до точки кипіння, як от довели жителів вулиці Шевченка.

Залишається тільки додати, що після спілкування з Катериною Василівною, директором місцевого господарства М.І. Барабашем, жителями вулиці все-таки з’явилася надія, що у них вистачить духу, щоб хоч чимось зарадити авторам скарги.

Павло КУШПЕЛА.