Так званого патріотизму, яким він був колись, давно вже немає, натомість кожний намагається іноді виживати, як тільки може в умовах цього села. І хто б що не говорив про епоху соціалізму, ностальгія за минулим є у багатьох.
На перший погляд, нібито все правильно робиться. Цивілізація не може не розвиватися, не рухатися вперед, не зазнаючи перемін. Але молодь якщо і вирушає десь із села, щоб чомусь навчитися, без чого неможливий поступ уперед, у своє село більше не повертається. У результаті за останні два десятиліття кількість жителів Кидрасівки зменшилася майже наполовину. У сільського голови Валерія Івановича Беника прізвища усіх 444 його односельчан, як і їхні дати народження, переписані навіть у блокноті. За деякими ж даними, у 1850 році їх було півтори тисячі, а на ярмарок у Кидрасівку, за радянських уже часів, приїжджали навіть із Кишинева.
Але у цій ситуації у селі вважають, що хто більш-менш турбується про себе, свою сім’ю, аж ніяк не залишатиметься голодним і, як кажуть, холодним. На такій землі, як наша, у будь-якому випадку можна знайти вихід із ситуації.
Було б тільки бажання працювати.
Але у тім то і справа, що само собою воно іноді пропадає. І якби у сільськогосподарському виробництві робилося все, як слід, як потрібно, то і бажання оте було б. Населення у нас від природи працьовите. Існуюча ж ситуація відбирає бажання від усякої праці.
Он наскільки ускладнилися через дощі цьогорічні осінні польові роботи, водночас додалося затрат. А хто може дати гарантію, яку матимемо від того віддачу? Основна мета будь-кого з фермерів – отримали прибуток. От тільки яким чином цього домогтися? У нинішньому році природа нібито і не обділила урожаєм, а у зв’язку з тим, що ціни на його доробку та транспортування підвищилися, доходи фермерських господарств пішли на спад. Раніше урожай перевозили хоча б по 40 гривень за тонну, тепер же просять навіть по 120. От і відіб’ється все у кінцевому підсумку на тих, хто вирощує сільськогосподарську продукцію. Те саме коїться й у тваринництві. Тому одним із найправильніших заходів, направлених на те, щоб змінити ситуацію, знадобилася б зміна політики держави щодо села.
А то у нас, нібито і мовиться усе про село правильно, щороку навіть приймаються якісь рішення, а от не доходять чомусь до низів оті промінці надії. Через це ситуація в селах, у тому числі й у Кидрасівці, погіршується.
Про дотації вже навіть мову не доводиться вести, хоч і варто було б. Годилося б хоча б встановити нормальні ціни на продукцію, щоб ті, хто її виробляє, могли виживати. Нині ж, якщо більші фермерські господарства ще якось можуть втриматися, бо у них більші можливості, з малими проблеми назрівають дуже серйозні.
Спробуй господарювати та ще і мати якийсь прибуток, наймаючи техніку. Або ж взяти асоціацію фермерів. Посада є, а зробити хоч щось для них практично неможливо. У попередні роки була ще хоч якась можливість допомагати їм, на сьогодні ж скористатися безпроцентним кредитом вдалося тільки одному з фермерських господарств с. Тирлівки.
Ще однією з проблем, причому у всьому світі, є те, що люди вже іноді не хочуть іти на роботу. Саме тому за кордоном змушені були піти на використання сучасної високопродуктивної техніки, обслуговує яку, здебільшого, її власник особисто. У нас якби навіть така була, немає кому на ній працювати, бо механізаторів готують на застарілих її зразках. Тож проблему перекваліфікації теж змушені вирішувати керівники фермерських господарств.
Тому для того, щоб зберегти такі села, як Кидрасівка, давно пора перейти від балаканини до діла. Тобто допомагати товаровиробникам не словами, а на ділі. А ще пора покласти край посередництву. У посередників економіка завжди буде нормальна, от тільки скільки коштуватиме у кінцевому підсумку пляшка молока, перепроданого ними?
На завершення вітаю всіх працівників села з нашим професійним святом і понад усе хочу побажати, щоб не втрачали оптимізму. Ситуація щодо села рано чи пізно вирівняється. Іншого виходу у нас немає.
Петро ТРЕТЯК, голова асоціації фермерів району, голова фермерського господарства «Агроера ВІТТО»
вранці -2…-4° 
