За п’ять десятків років заклад змінився до ниточки.
Тільки блакитна вивіска залишилась тією ж. Якщо раніше тут трудилося кілька кваліфікованих працівників, кипіла робота, двері не зачинялися, то сьогодні ательє живе завдяки одному чоловікові… Як прийшов у 1976 році практикуватись у «Голубий екран», так і залишився тут по сей день. «Все свідоме життя», – каже сам Микола Федорович. Родом із Красносілки, на роботу доїжджає маршрутками. Закінчив Житомирське училище радіотехніки і одразу пішов працювати. Про своє місце роботи каже, як більшість совісних працівників: «А хто ж буде робити це, крім мене?». Чесно кажучи, мені трохи шкода таких… Працюють на совість, платять податок як юридична (!) особа, а державі до їхніх проблем нема ніякого діла. Та це ще не все… Таке ательє чи не єдине на декілька районів.
У Вінниці раніше був центр служби ремонту техніки, який мав 30 філіалів по всій області.
Так «шикували» при Союзі, коли була монополія. Вона дозволяла без конкуренції займатися певною справою.
«Голубий екран» в особі Миколи Федоровича щомісяця ремонтує 25-30 телевізорів і радіоприймачів. Це порівняно мало, адже попередніми роками клієнтів було у два рази більше. До того ж треба врахувати, що зараз в активному продажі плазма і плоскі екрани, які просто не піддаються традиційному ремонту.
А Миколі Федоровичу, щоб іти в ногу з розвитком техніки, треба вивчати її. На це треба гроші. Та де їх узяти людині передпенсійного віку? Зрештою, який сенс у такій перепідготовці?
Прямо скажемо, він не задоволений нинішньою ситуацією. Каже, що колись податки платити по факту: залежало від того, скільки зробили, скільки й заробили. Від цього залежав розмір сплат. А останні 10 років майстер мусить платити навіть, якщо в ательє не було жодного клієнта. І шкода йому своє робоче місце залишати без наступника. Бо швидше всього, одразу після того, як він піде з роботи, на дверях «Голубого екрану» повисне колодка. Не хочуть молоді люди працювати за копійки, та й робота ця складна і нелегка.
Отак живе наше раритетне телеательє. Досі двері його відчинені, оточений майстер кінескопами і старими радіоприймачами. А ще сподівається, що прослужить заклад нашим людям хоча б кілька років… Що буде далі?
От над цим варто добряче подумати. І не тільки Миколі Федоровичу.
Юлія ТОДОРЕНКО, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Я. Франка.
вранці -2…-4° 
