Не чекають «Манни небесної»

Можливо, в окремі роки воно і було таким, тому зробимо спробу відстежити хоча б деякі плюси і мінуси даної галузі й зробити хоч деякі висновки про причини її занепаду.
У обійсті Олени Андріївни і Миколи Анатолійовича Кметів із Бирлівки дві корови, п’ятеро бичків і стільки ж поросят. Причому, в селі не одна така сім’я. По декілька голів худоби доглядають О. Г. Чернявський, Г. В. Швець, М.І. Голік, Д.І. Рибак, і перелік таких можна було б продовжити.
Розводити худобу дана сім’я вирішила, як тільки виникла проблема з роботою.
Виживати ж якось потрібно. А тут ще й підростає двоє дітей, яких необхідно ставити на ноги. Але якою ціною їм це вдається?
Кому ще дісталися паї, тим у селах доводиться легше. У Кметів же ситуація склалася так, що, залишившись без них, змушені купляти на корм і зерно, і солому, і сіно, і жом.
– Як взимку закупівельну ціну на молоко підняли до трьох гривень за літр, – каже Олена Андріївна, – то ще стало більш-менш цікаво, хоч і досить важко. В цілому ж вигода тільки в тому, що кошти, вкладені в оту худобу, постійно «вкупі», ніби у ощадбанку. Хоч і таке їх збереження буває вже не зовсім надійним. Варто було, наприклад, знизитися закупівельним цінам на свинину, як вся вкладена праця у її вирощування враз була зведена нанівець.
А якою ціною дається оте молоко та м’ясо взагалі? Чимало людей у селах вже залишають городи, бо обробляти їх нібито невигідно, а ця сім’я, як і інші, змушена таких побільше обробляти, щоб було чим годувати худобу.
Так, як у цьому селі недостатньо пасовищ, та й ті у місцях, не зовсім придатних для випасання, змушені були разом з сусідами, у кого також є худоба, самостійно організувати його на кількох гектарах залишених городів, вклавши у це кошти, звичайно.
– Якби знайшлася якась робота із заробітною платою хоча б дві тисячі гривень у місяць, – зізналася Олена Андріївна, – запросто пішла б працювати. Щоправда, наприкінці нашої розмови також зізналася, що за півтора десятиліття, відколи займаються отаким підприємництвом, все ж побудувалися.
Хоч на себе і для дітей ще нічого не встигли скласти.
Коли готувався цей матеріал, пригадалися обіцянки наших депутатів приділяти більшу увагу підприємництву.
От тільки у Бирлівці не зовсім розуміють, про яке саме підприємництво при цьому ведеться мова. Адже підприємець на ринку і той, який зібрав домашню ферму – це зовсім різні речі. Якби оті обіцянки, кажуть у Бирлівці, конкретизувалися, по-іншому могло б зажити село.
Тож вигідно все-таки утримувати худобу чи ні, читач нехай зробить висновок самостійно. Допомагати б таким виробникам продуктів харчування – ось коли пішли б поіншому справи, і навіть ціни на них могли б стати іншими.
Але яким чином?
Щоправда, землю тепер можеш брати скільки хочеш, в тому числі і в Бирлівці, тільки обробляй. Про це у нас подбали. Але нехай спробує той, хто, не маючи техніки, як от ця сім’я, давати їй раду. А ще ж не варто скидати з рахунків, що наші села останнім часом старіють і в них половина й більше пенсіонерів.
Бирлівська сільська рада у свій час вирішила посприяти виробникам молока хоча б із його збутом, організувавши молокоблок, адже за охолоджене більше платять. Та підприємство-переробник, з яким почали співпрацювати, збанкрутувало, і справа мало не дійшла до суду. Молоко ж тим часом, як Тульчин, так і Бершадь, беруть поза молокоблоком. Заготовляти його таким чином, висловлюють припущення бирлівчани, мабуть вигідніше, бо менше за нього, платять, посилаючись на невисоку якість. Чого доброго, поки на молоко не будуть введені європейські стандарти, переробники так і заготовлятимуть його за цінами, які самі ж встановлюють. А те, що власникам корів це невигідно, навіть до уваги не береться.
Важко формуючи власну економіку, не можуть бирлівчани також зрозуміти і те, чому за неї не дбають на загальнодержавному рівні. Наприклад, чому молоко вивозять з району, в той же час заготовляючи його за тридев’ять земель в інших областях для Бершадського молокозаводу? Мало того, що затрати на виробництво продукції з нього автоматично перекладаються на її собівартість, а далі і на кишені споживачів, нехай би хто хоча б підрахував збитки на дорогах, які руйнуються багатотонними молоковозами.
От і вдаються у селах з однієї крайності в іншу.
Бирлівський сільський голова І. Д. Прудченко розповів, що бирлівчани останнім часом почали вибудовувати власну економіку по схемі, як те колись успішно вдавалось лісничанам. В окремих обійстях утримують вже по декілька свиноматок. Але як тільки поросята стануть дешевшими, доведеться переорієнтовуватися на щось інше.
Характерною особливістю цього села є і те, що воно приміське, і більше трьохсот його жителів працюють у Бершаді, що є неабияким плюсом. Реалізувати вироблену у тутешніх обійстях продукцію, як і придбати все необхідне для її виробництва, теж легше, бо поряд районний центр з ринками. Саме тому, мабуть, тут зовсім небагато порожніх хат, у порівнянні з іншими селами.
Сім’ю Кметів, про яку йшлося, можна вважати типовою середньою для даної громади. Підтримувати б такі.
Олену Андріївну легко зрозуміти. На фермі, на яку з охотою пішла б працювати, хоча б корми підвозять, а вдома розраховувати доводиться хіба що на власні руки. Бо у селах ніхто і ніколи не уникав важкої фізичної роботи. Як і прагнули колись залишати колгоспи, то швидше через не зовсім справедливу оплату праці і розподіл вироблених благ.
Щодо полегшення участі сільгоспвиробників, то є тепер для таких господарств он скільки мінітехніки і навіть доїльне устаткування. На жаль, ціни на них такі, що спробуй придбати.
Влада села, за словами І. Д. Прудченка, готова допомагати таким завжди, але де на те брати кошти.
Що можна сказати про перспективу даної сім’ї і їм подібних? Насамперед те, що все більше бирлівчан не вичікують «манни небесної», а стають підриємливішими, бо саме в цьому вбачають спасіння своєї сім’ї, можливість вижити в нинішніх непростих умовах. Жаль, що держава і її високопосадовці цього не бачать. А може, не хочуть бачити?
Павло КУШПЕЛА.