Гарні шафа, диван, стілець – і підприємець молодець

А починалося все не зовсім звично. І Олександр Анатолійович, і Галина Іванівна – його дружина, за фахом медпрацівники. Олександр, зокрема, працював санітаром у хірургічному відділенні районної лікарні ще коли навчався в медучилищі. Певною мірою гартувати волю і характер довелося під час служби в армії у військах служби державної безпеки. Далі працював фельдшером на швидкій допомозі. А так, як за графіком чергувати доводилося добу через три, щоб поправити сімейний бюджет, не раз встигав, як тоді робили чимало, відвідати Польщу чи Угорщину. Аж поки не постав вибір: або медицина надалі, або підприємництво. Несподівано для багатьох вибір тоді було зроблено на користь підприємництва. Спробував доставляти готові меблі з Польщі, але надто давалися взнаки затрати. Тоді й вирішили на сімейній раді спробувати організувати їх виробництво в себе.
Звикши переборювати труднощі, нову справу розпочав сам. Але невдовзі почали вже думати: як би розширити виробництво? На сьогодні можна сказати, що задумане вдалося. Бо тепер тут, здається, є все – і пилорама, на якій заготовляють деревину і матеріали сушать, частину, щоправда, завозять.
З асортиментом виробів орієнтуються на попит ринку.
Як тільки якийсь із видів меблевої продукції починає користуватися попитом, тут же запроваджують його в себе.
Причому, виготовляти можуть практично все: від диванів і м'яких куточків, віталень, прихожих, спалень, шаф-купе, до офісних меблів. Щодо їх розмірів, то можуть виконати й будь-які замовлення.
Чи не найважче, звичайно, працювати з людьми, бо так було завжди. Адже долото і рубанок при роботі з деревиною – це вже вчорашній день.
На зміну прийшло відповідне устаткування, на якому потрібно вчитися працювати. А ще ж людина, яка виготовляє меблі, повинна від природи відзначатися творчістю, хистом.
Напевне, треба було он як відважитися, щоб взятися за цю справу. В районі навіть меблева фабрика не вистояла з перемінами, які почалися у дежаві, а тут повели цю справу самостійно.
Але тепер, оглядаючись на пройдений шлях, не раз, мабуть, доходили висновку, що обрали його правильно.
Сформувався певний колектив.
– Проблема з робочою силою була і залишається не зовсім зрозумілою, – каже Олександр Анатолійович. При цьому наводить приклад, коли до нього приходять із центру зайнятості, але тільки не за тим, щоб влаштуватися на роботу, а просять поставити відмітку, що робочі місця відсутні. Адже навіщо працювати, коли ні за що можна отримувати допомогу по безробіттю. А підприємці і всі працюючі змушені таких утримувати, здійснюючи із зароблених коштів на це відповідні перерахування.
Олександр Анатолійович хоч і відзначається своєю спонсорською допомогою, яку постійно надає – сам не багатослівний і не з тих, що гоняться за славою. Швидше всього, те передалося від батька, Анатолія Івановича, який сьогодні найголовніший у нього консультант та порадник.
Що є найголовнішим у їхній справі? Особисто Олександр Анатолійович переконував, що якщо не працювати по 1416 годин на добу, то й нічого не вийде. І працює. Вже й виставочну залу готують, щоб покупці могли бачити зразки меблів. А точки по реалізації продукції ПП «Гончарук» є вже не тільки у багатьох районах нашої області, а й сусідніх. У Котовську, наприклад, чи в Одесі є власні меблеві фабрики, а от вироби бершадців там теж реалізуються.
Задумів також чимало.
Співпрацюють, наприклад, з текстильною фабрикою м. Одеси, тож мають матеріали для м'яких меблів на будь-який смак.
Тримати ніс, як кажуть, по вітру заставляє саме життя.
Адже сфера їх діяльності особлива – мода, як і забаганки замовників, змінюється.
Але на ПП «Гончарук» прагнуть встигати в ногу з часом і відчувати ринок та покупців.
Тут виконують різноманітні замовлення. А це вже – клас, хоч за цим криється он яка праця.
 

КОМЕНТАР
Флоринська територіальна громада – одна з найбільших в районі. Тут зареєстровано 74 підприємці-фізичні особи, які надають послуги у різних видах діяльності. Їх частка у формуванні сільського бюджету – майже 70 тисяч гривень. Тож і ситуацію, яка тут склалася з розвитком підприємництва, ми попросили прокоментувати сільського голову В.І. Нікітчука. Ось що він розповів: – З тих, чия участь у формуванні бюджету найвагоміша, це С.І. Максимчук.
Надзвичайно вагомий внесок у всі підрозділи, які маємо на нашій території, зокрема дитячий садок, школу, будинок культури, амбулаторію, відділення зв'язку робить О.А. Гончарук. Тільки позитивні відгуки про роботу кафе родини Косенків, де відзначаються різні обрядові події. Причому, населення таку армію підприємців сприймає у нас позитивно.
Адже ті, хто втратив робоче місце, знаходять його тепер саме в них.
Обом церквам надає допомогу В.М. Сопільняк.
Хоч не вистачало коштів, щоб проплатити все наперед, він постачав олію у дитячий садок. А коли будували автобусні зупинки для сільського маршруту, проспонсорував наперед металом. Сільська рада, звичайно, за все потім розраховується, але зупинки вже поставили.
Спонсором на будівництві монастиря виступає також родина Бондарчуків. У борг, тобто без попередньої оплати, доводиться іноді брати будівельні матеріали у братів Дацюків.
Адже буває, що на матеріали то коштів не вистачає, то не завжди під руками є відповідне рішення, щоб можна було їх придбати. Чого тільки варта їх допомога під час ремонту дитячого садка у пору, коли з верхів заборонили проплату по казначейству.
Адже ремонтні роботи не чекають. Тож вони були своєчасно виконані.
Подібним чином допомагає і Н.М. Краснеєва.
Щодо відновлення монастиря, то у нас немає жодного підприємця, який би це не підтримав. Або ж, наприклад, коли у однієї з дев'ятикласниць померла мама, і вона залишилася сиротою, то підприємці допомогли фінансами теж.
А взагалі, підприємницький рух у Флорино набирає обертів. Депутатський корпус, до речі, теж представлений підприємцями, є вони і членами виконкому. Тому сільська влада їм не тільки не стає на заваді, коли представляють свої інтереси, а навпаки, робить все, щоб їх підтримати.
До речі, сім'я Гончаруків надає допомогу ще й кидрасівській територіальній громаді.
А щодо послуг, які надаються у Флорино, то непоодинокі випадки, коли приїжджають до нас за ними навіть з міста.

Павло КУШПЕЛА.