Мою душу огортає тепло, коли я згадую своє дитинство, своїх однолітків, свою вулицю. Лише зараз розумію, як же добре жити, коли про тебе піклуються батьки. Пам’ятаю, як матуся кожний ранок в школу робила мені зачіски, чи то косички з бантами, чи хвостики. Мені тоді здавалося, що так буде завжди. Але я помилялася, тому що з часом довелося дорослішати, брати на себе багато обов’язків та відповідати за свої слова, вчинки.
Навчаючись у школі, я намагалася якомога більше докладати зусиль для того, щоб з гідним результатом закінчити її. Не встигла озирнутися, як вже розпрощалася зі школою, отримала атестат та склала іспити. Та питання, а що ж буде далі – мене непокоїть дедалі більше і більше.
Думка про те, що потрібно відлітати з рідного дому не залишає ні на хвилину. Та й якби ще вдало вилетіти, аби потім не шкодувати все подальше життя. Саме це і хвилює нас, теперішніх абітурієнтів. Бо ми не знаємо, що чекає на нас завтра і де потім можна буде влаштуватися на роботу за професією. Багато мрій розбиваються вщент, бо не кожний вступає в той навчальний заклад, який планує. Хтось просто планував, а хтось в серці проносив мрію крізь роки. І саме в цей момент відчуваєш на собі несправедливість. І саме в цю хвилину хочеш повернутися в дитинство, щоб не стикатися з важкими життєвими ситуаціями. Попереду буде безліч випробувань падати на плечі, але потрібно гідно їх переборювати. Кожний відправляється в самостійне плавання, і чи потоне його корабель, не витримавши бурі, чи подолає шторм і дістанеться берега – це особиста справа кожного.
Часто-густо я чую від малечі, що вони хочуть дуже швидко подорослішати, щоб потім все вирішувати самим. А я неодноразово їм повторюю: «Не поспішайте дорослішати! Дитинство не повертається!».
Лілія АНТИПІНА, випускниця. с. Поташня
вранці -2…-4° 
