Життя – далеке від солодкого цукру

Коли чотирнадцятирічним йшов на роботу в колгосп, про безробіття годі і мову було вести. Тоді перед такими, як він, поставала набагато серйозніша проблема – про виживання взагалі. Можливо через те, що зарання пішов трудитися і захворів так, що не взяли навіть в армію.

Другим виробничим фронтом для нього, згадував Микола Данилович, став відгодівельний комплекс при Красносільському цукровому заводі. І знову, як і в колгоспі, не маючи ніякої спеціальності, довелося виконувати різні роботи. Але, с к у ш т у - вавши вже смак життя, почав приглядатися, як би це влаштуватися на саме підприємство.

– А не втечеш? – грізно запитав його інженер, коли всетаки відважився повести з ним про це мову. Тільки коли призначили набивальником дифузії зрозумів, чому саме про це його тоді питали. У тодішні дифузійні ємкості вміщалося до трьох з половиною тонн стружки, яку треба було набивати ногами. Та ще й поспішати, бо відкривалася вже інша. І так всю зміну.

Але сезон витримав. На наступний його призначили вже на відповідальнішу роботу. Ще більшу відповідальність відчув, коли призначили бригадиром. А як дифузії встановили іншого вже типу, кого ж, як не його, мали взяти оператором, адже знав все, мов свої п’ять пальців. А це вже була досить поважна професія. У міжсезоння слюсарював.

Свідком багатьох перемін довелося йому бути на підприємстві і всі певною мірою пережити. Так і відпрацював на заводі сорок шість років.

А ще, крім основної, була й громадська робота. Згадавши, як очолював групу народного контролю, ветеран щиро жалкував, що немає його в наші дні.

Бувало й таке, що змушений був залишати домашню роботу, виконуючи те чи інше доручення на виробництві.

Шість років працював навіть після виходу на пенсію. Та і по сьогодні згадує минуле – тодішній ентузіазм, робочий ритм, порядок, повагу до робітника, турбота про його сім’ю. Робилося все так, як треба. Жаль лише, що все настільки вже зайшло далеко, коли навіть важко розібратися, хто саме і коли повинен був втрутитися, щоб припинити хаос, руйнування не лише на рідному підприємстві.

Він взагалі уболіває за всі переміни, які відбуваються в його селі, районі.

Але життя не стоїть на місці.

Як пам’ять про прожите і пережите зберігає Микола Данилович Пустовіт численні грамоти і подяки, яких був удостоєний. Нагороджений також орденом "Знак Пошани". Як і більшість ветеранів вважає, що не настільки впродовж усього його трудового життя цінувалася, спрацьовувала матеріальна вигода, як увага і повага до людей праці, якої у багатьох випадках не вистачає тепер. Та не всі чомусь це розуміють.

Неабияку роль відігравало і соціалістичне змагання, адже хтось повинен бути попереду, щоб на нього рівнялися інші.

Тепер і від цього чомусь відмовилися. В кінцевому підсумку, за його словами, хоч і розумнішими нібито всі стали, з освітами, а живеться набагато важче. На його думку, народ взагалі став іншим, відколи перестав відчувати якусь єдину лінію розвитку. Відколи змінився режим, як він висловлюється, змін зазнало абсолютно все.

Дійшло знову до того, що доводиться вести мову про виживання. А населення так і не може адаптуватися до перемін. На думку ветерана, ніщо не заважає так, як зневіра.

Особисто ж він вірить у переміни на краще. За його спостереженням тим, хто все-таки працював, і тепер живеться непогано. На пенсію, яку такі отримують, прожити можна. А те, що багатьом хочеться жити ще краще – закономірне явище, і так було завжди.

Ділиться думками ветеран і щодо теперішньої молоді.

Раніше вона виховувалася у праці і це було виправданим.

І все ж, на його думку, повернути життя в потрібне русло можна і тепер. Зовсім по-іншому завирувало б воно, якби в органи самоврядування вдавалося відібрати всіх дійсно авторитетних і порядних людей. Порядок тут потрібно наводити не кількістю, а якісним складом.

Адже бере свій початок отой порядок, насамперед, з того, хто береться за його наведення. А в цілому в державі він залежатиме в першу чергу ще й від того, яким буде в сім’ях, на роботі.

Особисто він вже з 1962 року живе в парі з дружиною, виховали сина і дочку. У свій час Надія Кирилівна навіть заохотила його до участі в художній самодіяльності.

А щодо рідного підприємства, то і по сьогодні горнеться до нього, як і до слюсарної справи, його душа. Раніше, щоправда, утримували корову, тож ніколи про це було думати. Тепер вже і її нема, бо тяжко дається оте молоко. Але на те, що з роками здає здоров’я, на його думку, ніколи не варто звертати уваги. Бо якщо скаржитися на все, то взагалі ніколи і нікому не буде добре.

Одним словом, хоч і солодкий цукор, виробництвом якого він все життя займався, не завжди таким було його життя. Однак ветеран, як, мабуть, і усі ми, не перестає вірити в краще. Тільки запитує, до яких пір взагалі ми змушені будемо вести мову про виживання?

Павло КУШПЕЛА