Романівка на межі виживання

Частина населення, в тому числі і пенсіонери, виживають лише за рахунок підсобних господарств. Бо наявні робочі місця у селі можна на пальцях перерахувати. «Повезло» тим, хто влаштувався на роботу на михайлівську електропідстанцію, де і відповідні умови праці, непогана заробітна плата, рахується трудовий стаж, що тепер теж немаловажно. Ще двоє – на три чверті ставки, зайняті у клубі й бібліотеці, у яких, до речі, належний порядок, організовуються різні заходи, тут є можливість ознайомитися з історією свого села, сільгосппідприємства, дізнатися про відомих односельчан. Хоч і не всіма те сприймається однозначно, бібліотекар може доставити книги навіть за місцем проживання, за що читачі тільки вдячні.

До послуг романівчан, яких на початок року нараховувалося 226 (десять років тому було 373), ФАП, який після ремонту перебуває у доброму стані. Жителі села вдячні за це, насамперед, завідуючій ФАПом Онисі Василівні Дейнезі та санітарці Катерині Сергіївні Понько.

В охайному вигляді він також завдяки вмілому керівництву головного лікаря Михайлівської дільничної лікарні, депутата районної ради Івана Григоровича Пікули та підтримці голови районної ради Михайла Григоровича Бурлаки. А щодо Онисі Василівни, то за більш як тридесятилітню роботу вона давно вивчила всі хвороби своїх односельчан. А от інвалідам, пенсіонерам приділяє особливу увагу, відвідує їх вдома. Це людина, яка не тільки у будь-який час готова надати кваліфіковану медичну допомогу, а й знайде транспорт, щоб доставити хворого у лікарню, і перебуватиме з ним там скільки це буде потрібно. Односельчани не раз обирали її депутатом ра йонної, сільської рад.

Гордістю села є і один з його довгожителів 94-річний Геннадій Гнатович Герега. Люблять свою роботу і добросовісно ставляться до виконання обов‘язків Катерина Савівна Маліцька та Марія Борисівна Німчук – соціальні працівники. Несправедливо було б не згадати і про Тетяну Аврамівну Панько – листоношу, яка 31 рік кожного робочого дня не тільки долає звичний для неї шлях у Михайлівське відділення поштового зв’язку, а ще й своєчасно доставляє людям періодику, пенсії, товари першої необхідності.

Є в селі і магазин з усім необхідним для населення. Надія Іванівна Гончаренко – продавець, теж постійно підтримує у ньому належний санітарний стан. Оце і всі робочі місця в селі. Чоловіки працездатного віку шукають роботу в інших селах, райцентрі, у містах і навіть за кордоном. Їхні дружини тим часом підкладають свої плечі під тягар домашнього господарства. А це, як не дві корови, то молодняк ВРХ. Дехто спеціалізується на утриманні свиноматок. Зооветспеціалістів, які у свій час працювали в різних господарствах, вистачає. оч деякі вже на пенсії, а все ж виручають тих, хто утримує худобу.

У сімдесятих-вісімдесятих роках деякі жителі цього села зробили все, щоб їхні діти жили як не в своєму райцентрі, то сусіднього району – у Гайвороні. Як результат, при спілкуванні з жителями тепер ніхто вже навіть не зміг пригадати, коли в селі востаннє оркестр грав весільної. Щоправда, пам’ятають, що останнього призовника проводжали до армії у 2005 році.

Прикрасила село новозбудована церква у центрі, попереду неї – пам’ятник 108 загиблим односельчанам-захисникам Вітчизни.

Оживає село щоп’ятниці, коли всі виходять на базар. Не лише за покупками, а й щоб поспілкуватися, продати заготовлені лікарські рослини, домовитися про продаж худоби.

Дана розповідь була б неповною, якщо не згадати тих, про кого і по-сьогодні з теплотою розповідають односельчани. Зокрема, про нині покійного вже В. Я. Гонтарука, який працював керуючим відділком, аж поки не був обраний головою п’ятківського колгоспу. Не з меншою повагою згадують і Володимира Олексійовича Сосонського, який працював тут на ФАПі, а тепер – дитячий хірург у районній лікарні.

Одна з вулиць названа іменем Героя Радянського Союзу Г.Л. Івашка. Хоч він народився у Малій Киріївці, перед війною жив у Романівці. Маловідомим у нашій місцевості чомусь залишається і науковець, доктор наук Костянтин Васильович Понько, за проектом якого побудовано Ладижинську гідроелектростанцію. Він також брав участь у складанні географічних карт корисних копалин. Останні роки жив у Кишиневі, помер у 1965 році, там і похований.

До сучасних знаменитостей села слід зарахувати і Ганну Дмитрівну Годованець – берегиню народних звичаїв і обрядів. Саме завдячуючи їй побачила світ книга «Романівське весілля».

У цьому селі також народився і ріс журналіст радіостанції «Колос» Василь Іванович Рудик, з-під пера якого теж вийшло декілька книг.

Готуючи цей, на перший погляд, простий матеріал до газети, сам себе зловив на думці, що він все-таки складний. Простий, насамперед, тому, що добре знаю людей цього села, у яком сам працював керуючим відділком. А складний тому, що постаті багатьох добропорядних людей з їх усміхненими обличчями вже ніхто не зустріне ні на вулицях, ні на греблі, яка так і залишилася недобудованою. Але хоч і відійшли вони в інший світ, та залишили по собі пам’ять, продовження роду у своїх дітях, онуках.

Та й проблем у селі не меншає. Це і бездоріжжя, через яке і покійника іноді провести в останню путь важко. І автобусне сполучення – не так легко людині похилого віку вийти під гору аж на шлях, де вони зупиняються. А наші реформатори тим часом ще й підвищують пенсійний вік. На мій погляд, жителям таких сіл, як Романівка, навпаки, його потрібно знижувати, і пенсію добавляти, бо що не рік, то не життя, а суцільне виживання.

На сьогодні у Романівці 22 учні, яких підвозять автобусом у Михайлівську школу. Оце, мабуть, і все майбутнє цього села, якщо і вони, ставши дорослими, не пороз’їжджаються по світу.

Незмінно лише несе свої води невеличка річечка Бережанка, щоб за Кидрасівкою зустрітися з річкою Яланець і вже разом долати шлях до Південного Бугу. Непогано було б, щоб ще й люди гуртувалися так, як води обох річок, у єдине ціле. Адже гуртом їм набагато легше було б пробивати шлях, долати романівські проблеми. Невже раніше наші села, господарства, наскільки важко відбудовувалися тільки для того, щоб потім їх знову руйнувати, спустошувати і починати відбудовувати спочатку?

Микола РУДИК.