В господарстві 3310 га землі, в т. ч. орної 2700 га. Основний напрям виробництва — зернові й технічні культури та м'ясо-молочне тваринництво. За високі врожаї цукрових буряків ланкову колгоспу 3. Л. Ткачук нагороджено орденом Леніна. В селі трудяться 38 комуністів й 22 комсомольці.
У Серебрії — початкова школа, 2 бібліотеки, будинок культури, дитячі ясла. Видається багатотиражна газета «Колгоспне село».
За бойові заслуги в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини у 1941—1945 роках 156 жителів села були нагороджені орденами і медалями. Село існує з середини XVIII століття. Поблизу Березівки виявлено залишки поселення доби неоліту.
Сучасні відомості
На даний час в селі проживає близько 480 чол. населення, з них 214 пенсіонерів, 59 учнів та студентів.
На території села функціонують:
- загальноосвітня школа І-ІІ ступенів;
- Будинок культури;
- ФАП;
- бібліотека;
- одне господарство (ПП «Зоря») на приватній основі;
- відділення зв’язку;
- дві торгові точки.
Центральна дорога з твердим покриттям, решта – ґрунтові.
Землі – чорнозем.
Кліматичні умови сприятливі для здоровۥя.
Населення в основному займається вирощуванням сільськогосподарської продукції.
З глибини століть
З давніх-давен, ще за часів Київської Русі, наші землі, крім південних земель сучасної України, були вже заселені невеликими хуторами, селами і містами. Це були укріплені частоколом та ровами городища, що захищали від набігів з південних степів кочових племен: печенігів, половців, хозарів, пізніше татар. Пізніше, приблизно в 15 – 16 столітті, вже існувало м. Умань, як укріплений замок володінь коронних польських гетьманів Потоцьких та Младановичів. Як хижаки, польська шляхта заволоділа неосяжними родючими землями нашого краю, особливо правобережною Україною.
Бідні верстви населення були робочою силою для власників панських маєтків і жорстоко експлуатувались.
В давніх літописах згадується, що люди будувались невеликими поселеннями, здебільшого поблизу річок, озер та байраків. Це було вигідно, бо річки, озера були багаті рибою, а ліси - звіриною, в лугах поблизу річок випасали худобу.
Коли на російський престол була коронована Катерина ІІ, нею був виданий закон про закріпа¬чення селян. Там було сказано, що кожний селянин-кріпак був повністю підлеглий панові чи бояринові, який володів частками землі та селами. Власники маєтків були жорстокими поневолювачами селян-кріпаків, яких могли продавати чи, навіть, обміняти на собак. Від тяжкої роботи, неволі та тортур люди подекуди змушені були утікати від своїх гнобителів і шукати іншої долі. Втікачі зупинялись в інших панів. Хоч вони також були підневільні, але їх життя було трохи легше.
Походження назви села
Територію нашої місцевості облюбував пан Серебринський. Він мав маєток та велику пасіку на 200 вуликів. Благодатна природа, багата медоно-сами, давала чималий прибуток від пасіки. Очевидно, він теж скористався втікачами-селянами з різних країв і заснував з них хутір, якому дав назву - СЕРЕБРІЯ.
Отже, з другої половини 18 - на початку 19ст.(десь у 1750 р.) вже був хутір, а пізніше і село Серебрія. Тоді одна половина землі (в сторону с. Тернівки), була цілиною, заростала дикими травами та терника¬ми. Оброблялась тільки земля, яка була до села Серединки та с. Березівка.
Дореволюційне життя села
За всю історію села люди перетерпіли море страждань: війни, хвороби, голодомор. У війні з Туреччиною брали участь багато жителів села, серед них: прадід Андрієвського Олексія, Ярославський Карпо Семенович, Рябий Гордій, Пересідлий Андрій, які нагороджені орденами св.Георгія.
В імперіалістичній війні були убиті жителі села Ярославський Павло Матейович, Пересідлий Гордій Ананійович та інші.
У 1894 році в селі була побудована церква і освячена на честь свята Пречистої Богородиці 28 серпня.
У 1917 році відбулася Жовтнева революція. Лісник пан Бельський утік за кордон ( у Польщу), а на його місце став Волощук Іван.
Селяни отримали панську землю. Деякі безземельні отримали по 3 га землі. Люди обробляли свої ділянки, хто як міг, сіяли жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу.
Варто згадати, що в селі були кузні для ремонту плугів, борін та іншого сільськогосподарського знаряддя. Власниками були Коваль Федір та Козак Пилип. Драча мав Коваль Зінько, два власних вітряки мали Войтовський Петро та Войтовський Микита. Покотило Іван Мартинович та Рябий Гордій мали свої молотарки. Було багато в селі шевців, кравців, чинбарів, столярів, мулярів та ткачів. Пошивом одягу займалися Головатюк Іван Кузьмович, Головатюк Федір Зінькович, Чубай Гнат. Чинбарем та пасічником був Лаба Дмитро Прокопович, а бондарями – Войтовський Антін Мусійович, Войтовський Іван Прокопович та ін.. Дуже знаменитим столяром був Ткачук Тодір. На всі руки майстром вважався Волощук Яким Ларіонович. В нього був пристрій-коловорот для сукання мотузків.
Люди з давніх-давен сіяли коноплі і виготовляли з них білизну та одяг, тому було багато в селі верстатів для ткання полотна та сукна з овечої шерсті.
Заможні верстви населення зимою взувалися в чоботи, а бідніші – в постоли. Влітку майже всі ходили босі.
В декого ( Цюк Юхим, Маньківський Семен, Войтовський Міхалко, Костик Павло)були особисті крамнички, шинки.
Зі спогадів Волощука Олександра Івановича :
«В той час були єврейські погроми спровоковані різними бандами. Євреї змушені були з с.Тернівки тікати і переховуватись в лісах чи деінде. Тато їх переховував у лісі на сінокосах, але були не тільки добродії, але й лиходії. Хтось був донощиком і до нас уночі зарвалася банда Клименка - він сам родом з Максимівки був. Тата били і допитували, де ховає «жидів», проте він не признався і його вирішили розстрі¬ляти або в криницю кинути. Тато спасся великим чудом: була темна ніч, коли вивели на розстріл і, на щастя, він був босий, зумів утекти від бандитів у село. Того ж 1920 року ми переселились у село. Мені вже було тоді півтора року».
У 1918 році жителями села Серебрія була побудована нова церква. Це була невелика дерев’яна хатина, в якій жив дяк. Щонеділі люди приходили сюди молитися та охрещувати дітей. Правив службу Божу Волощук Ларіон. Цю церкву у 30-х роках зруйнували активісти, а на тому місці було побудовано колгоспну комору та склад.
Немало сумних подій відбувалось у нашому селі у першій половині 19 ст. Людей косила чума, вони помирали і не було кому їх хоронити. В таких випадках уряд посилав солдат, щоб звозили померлих на цвинтар. Дехто з людей рятувався часником, дьогтем та горілкою змішаною з попелом. Горілку продавав корчмар єврей за селом, ліворуч від дороги на Ташлик. Біля тієї корчми була козацька чи скіфське могила. За селом, у сторону с.Тернівки, також були 2 козацькі чи скіфські могили.
У 1930 році людям стало жити набагато краще. Радянським урядом був запроваджений НЕП / нова економічна політика/. В той час процвітала вільна торгівля. Магазини державні і приватні крамниці були заповнені необхідним товаром, а продуктові лавки – першосортною рибою та цитрусовими.
вранці -2…-4° 
