Знемога

І падолист самотньо стереже
Мене одну в холодну мокру осінь.
Ти не прийдеш і не попестиш вже
Моє не нафарбоване волосся.

Благослови солодкий твій полон!
Мене хоч вбий – кохаю до знемоги!
І оберіг постав свій, мов заслон
Від світа, де нема вже нам підмоги.

Про тебе всі пісні мої й вірші,
В твоєму розпорядженні і волі.
Я мокре плаття з листя і дощів
Зніму в цю ніч лише перед тобою!

Впаду до ніг: – Прости мені!.. Забудь.
Про дні важкі ніколи вже не згадуй!
І моїм принцом ще хоч мить побудь
І сядь на мої уста – без помади…

Зігрій мене! Врятуй!! Заколиши!!!
Єдиний, про мене вже не думай!
Зніми із мене одяг від дощів,
Бо тут нема вже пірсинга й парфумів…