Не віриться…
Завжди перед очима…
Весела, сумна, по-вчительському строга і … знову весела. Навіть коли страждала від болю…
У селі нас запитували спочатку одну, а потім іншу:
– Ти чия?
Відповідали:
– Софії Демидівни!
І зразу всім ставало зрозуміло, бо її знали і поважали, передавали привіти, цікавилися, як здоров’я.
Перед очима – її життя.
Народилася під час війни у багатодітній сім’ї фронтовика-колгоспника. Було в батьків її четверо синів і вона – наймолодша Софійка. Дуже гарно вчилася у школі: захоплювалася математикою, географією та історією, багато читала, гарно писала твори. Обрала собі вчительський шлях. Любила нам повторювати слова свого класного керівника: « Із шевченківської хати – в університет Шевченка!».
Так, після закінчення Красносільської школи Софія Коваль вступила до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на географічний факультет. Ще навчаючись, вийшла заміж. Люблячий чоловік Василь Петрович Склярук (нині покійний) закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут.
«Моє Сонечко!» – так любив називати маму тато. Поєднавши серця в юності, разом пішли по життю, ділячи навпіл і горе, і радість.
… Життя вирувало. У школі чекали учні, вдома – сім’я.
Та мама встигала все: і вчити, виховувати нас, дочок, і бути гарною дружиною-берегинею сімейного вогнища, і доглядати хворих батьків, ретельно готуватися до уроків, писати лекції для агітбригади, брати участь у драматичному гуртку. Нам, малим, здавалося, що вона ніколи не спала. На роботу бігла справді, як на свято: завжди привітна, охайна, строга і весела водночас, гарна, з довгою чорною косою вкруг голови.
Мала багато друзів серед колег та односельців. Ніхто не вмів так влучно сказати, як вона, розсмішити, зупинити від необдуманого вчинку. До неї часто бігли на пораду і дорослі, і її ровесники, а найперше – діти. Її любили, поважали учні. Ми часто приносили їй додому слова: «Я у школі найбільше любив Софію Демидівну!», «Вона була для мене найкращою вчителькою», «Софія Демидівна – педагог від Бога», «Учитель з великої літери!».
Передавали щирі вітання, гарні побажання.
Була секретарем парторганізації, мала посаду «Старший учитель», звання «Відмінник народної освіти».
Знали і поважали в районному відділі освіти, майже щороку її учні були переможцями районних та обласних олімпіад, мала багато нагород. Школою жила, горіла.
Цю любов передала нам, дочкам. Завжди контролювала, чи правильно написані поурочні плани. Коли вже була на заслуженому відпочинку (за плечима – 43 роки трудового стажу!) розпитувала, як справи у школі. Ми по черзі розповідали, а вона, емоційно переживаючи наші успіхи та невдачі, радила, підказувала, раділа, сердилася, коли зробили щось не так. Іноді казала: «Не можна рубати з плеча. Я подумаю – і скажу». І казала, підказувала, чекала результатів.
Завжди виходило правильно.
Не раз зауважувала нам, як виховувати своїх синів, дуже любила онуків, правнука.
Кожне, як їй здавалося, надміру суворе слово у їхній бік, важко переживала, так, наче ми образили її. А ми слухали, деколи не розуміли, а іноді, коли заплутувалися самі у життєвих перипетіях, бігли до мами: «Рятуй!.. Допоможи!.. Підкажи!..».
Були дітьми… Допоки була вона, МАМА…
А зараз… Погасло «наше Сонечко» і «тихо пішло за межу»….
Горбок землі мовчить,
Як все довкола…
І огортає тихий жаль,
Що не побачимо ніколи
Ні твою радість,
Ні твою печаль…
Нема тебе,
Хоч скільки хочеш клич!..
Сама печаль повисла над землею.
У світі серед безлічі облич
Вже не зустріти усмішки твоєї…
Не заросте ніколи та стежина,
Що провела тебе в останню путь.
Похилиться зажурена калина
І добрим словом люди пом’януть.
Хай Бог дарує вічний спокій,
Хай земля буде пухом…
Дочки ОКСАНА І ТЕТЯНА та їхні сім’ї, с. Красносілка.
вранці -2…-4° 
