Згадаймо лікаря Григорія Будкевича...

У 1918-1922 роках працював фельдшером Дашівської лікарні. У 1922-1927 роках – студент Київського державного медичного інституту. По закінченні отримує диплом лікаряхірурга-гінеколога. Працював у Чечельницькій, Томашпільській, Ямпільській лікарнях. У 1934 році був призначений у Бершадь. Приїхав уже сформованим досвідченим хірургом і організатором охорони здоров’я, хоч було йому лише 34 роки. Його природна мудрість, далекоглядність, талант організатора, помножені на неабияку хірургічну майстерність, служили жителям Бершадщини три десятки років.

Він успішно поєднував роботу головного лікаря і головного хірурга. Це багатьох дратувало, адже авторитет лікаря Будкевича у районі в ті часи був вищим за авторитет тодішніх партійних лідерів. У його особистості дивовижним чином поєднувалися висока ерудиція, глибокі знання, велика обізнаність у всіх напрямках розвитку медицини, а ще людська здатність до співчуття і бажання допомогти своїм колегам. Він пам’ятав імена всіх своїх працівників, був чудовим співрозмовником, мудрим учителем, відданим другом, хірургом із двома правими руками і талановитим керівником.

Кажуть, що у кожного хірурга підсвідомо сформована жага до перемоги над хворобою, смертю, болем. І досі немає лікаря, який би міг зрівнятися за популярністю серед пацієнтів і колег з Григорієм Яковичем, який був лікарем милістю Божою в нашому районі і за його межами. Г. Я. Будкевичу були вдячні тисячі людей, яким повернув здоров’я і життя. При цьому, як людина, Григорій Якович був скромним, вразливим, надзвичайно уважним і доброзичливим до хворих, великим працелюбом, який прагнув до постійного пізнання і самоудосконалення. Найголовнішим у його житті була хірургія, яку він просто боготворив. Хірургія – головна наука і практика, хірургія – стиль життя, думок, мрій.

Коли на нашу землю прийшла війна, він, не задумуючись, пішов на фронт, де були дуже потрібні його руки, розум, серце хірурга. Вже 24 червня 1941 року був мобілізований в ряди Червоної Армії і призначений начальником медичної частини та головним хірургом евакогоспіталю 2035 та евакогоспіталю 4655. За відмінні показники у лікуванні бійців та командирів Червоної Армії Г.Я. Будкевич був нагороджений у 1942 році медаллю «За бойові заслуги», у 1945-му – орденом Червоної Зірки, у 1946-му – медаллю «За перемогу над Німеччиною». У його повоєнному житті було багато відзнак і перемог. Саме Г.Я. Будкевич і досі є єдиним у районі заслуженим лікарем УРСР.

Але головною відзнакою, найбільшою нагородою для Будкевича стала народна пам’ять багатьох поколінь про величезний обсяг зроблених хірургічних операцій, пам’ять про великого земляка, пам’ять про ЛІКАРЯ, який ніс зцілення, віддаючи себе без останку хворим людям.

Г. Я. Будкевич мав незаперечний авторитет серед колег та підлеглих, його рішення не обговорювались, до його думки прислухалися, а доручення виконувались беззаперечно.

Хірург від Бога, він ніколи не зупинявся на зробленому чи вивченому – жага до знань ніколи не полишала Григорія Яковича Його ерудованість вражала і не лише в хірургії, яка тоді була широко профільною медичною галуззю, він був прекрасним, надзвичайним клініцистом і неперевершеним організатором охорони здоров’я. А часи були нелегкі. Згадаймо історію… Як жилося українському народу в 30-50 роки: голод, війна, репресії…

А посеред цих жахливих проблем – епідемії інфекційних захворювань, виснаження голодом, післявоєнний травматизм….

Григорій Якович уже тоді добре усвідомлював: від того, як буде забезпечена кадрами лікарня, залежить половина успіху. Кожна його поїздка в обласний відділ охорони здоров’я мала принести свої плоди. Там він частенько зустрічав молодих лікарів. І якщо лікар – молодий спеціаліст – запав у душу головного лікаря Будкевича, Григорій Якович робив усе, щоб переманити молодих спеціалістів у Бершадь. Саме так сталося із лікарями Вірою Михайлівною і Феофаном Антоновичем Мулярчуками, яких не просто переманив, а навіть поселив жити у власному кабінеті. Схожа історія і з лікарями Аллою Василівною та Олександром Христофоровичем Шапринськими. Будкевич силою своєї чарівності переконав Олександра Христофоровича їхати на роботу в Бершадь, хоча плани в подружжя лікарів Шапринських були на Вінницю.

Будкевич був людиною виняткової доброти та толерантності, це відчували всі медичні працівники і пацієнти.

Він багато часу приділяв спілкуванню з пацієнтами, таким чином міг більше дізнатися про стан хворого: фізіологічний і психологічний. Проте в стосунках з усіма оточуючими ніколи не було фамільярності, він жодного разу не переступив межу професійної етики.

Усе своє життя працював професійно з величезною повагою до людей, умів чітко визначити шляхи і методи досягнення поставлених завдань. За спогадами лікарівветеранів, Г.Я. Будкевич, повертаючись додому після складних операцій, мав звичку прилягти на диванчик з хірургічним журналом, він багато читав, особливо цікавився різними незвичайними випадками із практики інших лікарів, а потім через 15-20 хвилин вставав і казав: «Піду пройдуся». І це означало лише одне: Будкевич йшов провідати післяопераційних хворих. Медичні сестри дивувалися із того, що вже сам прихід Будкевича до хворого додавав пацієнту сил і оптимізму, наче його присутність мала лікувальні властивості. І чомусь часто так траплялося, що Будкевич інтуїтивно приходив у хірургію саме в критичну хвилину, саме в той момент, коли була необхідна його допомога – термінова операція, яку міг виконати лише він. Практично живучи через дорогу від хірургічного відділення, він жив у хірургії, його думки завжди були саме там… Його любов до людей і здатність до самопожертви проявлялась у тривалих годинах, проведених за операційним столом і біля ліжка пацієнта, коли виходжував безнадійних хворих людей, які хотіли жити та боролись проти хвороби разом із лікарем. Енергійності лікаря Будкевича можна було лише позаздрити: він головний лікар усієї лікарні, він головний хірург району. Будкевич оперує сам щодня і не один раз, він навчає оперувати інших, молодих колег, консультує хворих, повертає до життя практично приречених, кожної хвилини робить усе, що у людських силах, аби згуртувати колектив лікарні.

Будкевич провів десятки тисяч оперативних втручань, активно оперував найскладніших, найважчих пацієнтів, вселяючи в них віру і надію, рятуючи життя У 1962 через погіршення стану здоров’я (так було записано в книзі наказів) Григорія Яковича Будкевича звільняють із посади головного лікаря. Це було величезним стресом. І стан здоров’я у нього був нормальним. Насправді все було інакше. Тодішня партійна верхівка не могла змиритися із народною славою лікаря Будкевича, який не просто був геніальним хірургом і організатором охорони здоров’я, він був лікарем для усіх і він був дуже чуйною людиною. Неодноразово Григорія Яковича запрошували на «розмову» у райком партії. Приводом було те, що він суміщав дві посади – головного лікаря і завідувача хірургічним відділенням. Багато часу приділяв саме хірургічній діяльності. «Хірургія – це найголовніше в моєму житті, – писав Будкевич. – Я відмовляюсь від посади головного лікаря, але залишаюся хірургом». Так було написано в його заяві.

Написано було декілька скупих слів, а в них стільки невимовленого болю. Людина, яка жила лікарнею і її хворими, людина, яка із дому поспішала на роботу уже одягнена в халат, щоб навіть хвилинки не витратити часу, не отримала від влади доброго слова подяки, а лише докори, докори, докори. На жаль, так складається життя, що в будь-які періоди історії знаходяться заздрісники, недоброзичливці, я б сказала, люди, які не спромоглися чогось досягти власною працею. Їхній метод – наклепи, доноси, анонімки, приниження, безпідставні звинувачення… Такі були і в часи Будкевича, саме вони поранили серце лікаря… Того дня, як перестало битись величезне, полум’яне серце лікаря Будкевича, всі були вражені цією страшною звісткою: і рідні, і колеги, і пацієнти. На жаль, доля відвела йому дуже мало часу земного життя. Але кожен прожитий день вплітався у величезний ланцюг щоденних мужніх поєдинків лікаря за життя пацієнтів.

27 квітня 1964 року новина миттєво рознеслася по району – раптово захворів Григорій Якович. Хвороба Будкевича викликала у місті переполох. Це відчували колегилікарі. Заходили люди. Безперервно дзвонив телефон. Захворів лікар, ні не просто лікар – захворів корифей бершадської медицини. Він рятував життя людей, протягом тридцяти років очолював лікарню. А хто ж врятує його зболене серце? Як бути його завтрашнім пацієнтам, які вірили у нього і сподівалися лише на нього…Поповзли різні чутки і домисли… Що стало причиною раптової хвороби? Хто став цією причиною?

Як врятувати серце лікаря, що було віддане людям? Сили, намагання, допомога колег були марними – через день Будкевича не стало. По району поповзли різні чутки – не зробили уколу, зробили не той укол, не врятували, не схотіли, не спромоглися…. Серед населення з’явилася навіть певна паніка – як Бершадь житиме без Будкевича, хто нас рятуватиме?..

Велич його особистості була настільки гігантською, що лише від усвідомлення того, що оперував Будкевич, приходило полегшення та впевненість в одужанні. І сьогодні поміж нас живуть люди, які були його пацієнтами і згадують Григорія Яковича, як свого рятівника. Завдяки своєму таланту та постійному прагненню до удосконалення, Григорій Якович Будкевич повернув до життя тисячі пацієнтів, які і досі пам’ятають руки хірурга від Бога.

Відмінні професійні якості та неперевершена хірургічна майстерність, а ще людяність і працелюбність здобули для Будкевича авторитет серед хворих, що є найвищою відзнакою лікаря. Якось підсумовуючи свою хірургічну діяльність, Микола Амосов сказав: «Хірургія була моїм стражданням і щастям». Певно, так можуть казати лише глибоко віддані хірургії люди, про яких згадуватиме не одне покоління пацієнтів.

Згадуючи про Григорія Яковича Будкевича, бершадчани мають дякувати долі за те, що такий лікар жив і працював для наших людей. Хай пам’ять про видатного лікаря-хірурга ніколи не згасне, а розгоряється в наших серцях полум’ям вдячності, полум’ям визнання і полум’ям пам’яті. У цей день, коли народився Г.Я. Будкевич, згадаймо лікаря і тихо помолімося за його щиру, добру і велику душу…

Людмила НІМЧУК, м. Бершадь.