Причиною послужила надзвичайна подія, що сталася під час його чергування – повісився один із затриманих, що перебував у камері попереднього ув’язнення. Для Єфрема Онищенка це загрожувало великими неприємностями, і він, щоб уникнути ганьби у вигляді суду і позбавлення волі, не знайшов іншого виходу, як самому собі накинути петлю на шию.
У Василька ж почався період голодного сирітства. В пошуку їстівного він їздив «зайцем» поїздами. Рудниця, Вапнярка, Котовськ, Одеса...
З початком війни потрапив у дитячий притулок, що його влаштувала в Бершаді тодішня румунська окупаційна влада. Кілька разів тікав – хотів пробратися до радянських військ, які відступали. Але його повертали.
Коли прийшла весна визволення у 1944 році, дванадцятирічний хлопець став сином полку – вихованцем 64-ого польового пересувного хірургічного госпіталю. Це був прифронтовий шпиталь, який надавав першу допомогу пораненим воїнам. З цим підрозділом маленький солдат, для якого пошили спеціальну форму, пройшов дорогами Молдови, Румунії, Австрії, Югославії... Цей період життя закарбувався в пам'яті найбільше. Василько був гордий тим, що старші ставилися до нього, як до рівного. А він уважно їх слухав і старанно виконував накази та доручення. Допомагав доглядати поранених, чергував на кухні.
Одного разу хлопцеві навіть доручили охороняти полоненого румунського офіцера.
«Він перебував під замком, але все одно для мене це було дуже серйозне і відповідальне завдання», – розповідав якось мій співрозмовник.
У Румунії шпиталь брав участь у бою проти німців, які відступали, це було на кукурудзяному полі. Василько перебував поруч із військовим хірургом і перший побачив німця, показав на нього майорові. Той встиг вистрілити і поранити ворожого солдата.
А потім сам же і витягував кулю з його плеча. Тоді хлопчина зрозумів, що лікар завжди залишається лікарем, навіть в екстремальних умовах війни, коли допомога потрібна й ворогові.
Служив маленький солдат у військовому госпіталі до кінця війни. Згодом, вже дорослим, проходив строкову службу в Естонії у військово-морських силах, був матросом.
Багато років працював на різних підприємствах райцентру, останнє місце роботи перед виходом на пенсію – газо - електрозварник на електротехнічному заводі. Разом із дружиною Валентиною Іванівною виховали сина Григорія, який зараз живе і працює в російському місті Сургуті.
Час від часу повертався подумки у ті пам'ятні роки – 1944 і 1945-ий. Тоді хлопчиком він не міг навіть уявити, що вони стануть для нього найкращими в житті і найяскравішим спогадом.
Чотири роки тому Василя Єфремовича не стало. Та залишилися по ньому добра пам’ять і унікальні знімки, як ось цей, зроблений у 1945 році в Австрії. Василь Онищенко – у центрі стоїть на стільці.
Федір ШЕВЧУК.
вранці -2…-4° 
