Батько пішов на фронт після визволення Бершадщини, залишивши вдома дружину з п’ятьма дітьми. Воював у складі другого Українського фронту, брав участь у Яссо-Кишинівській операції.
Далі фронтові дороги пролягли через Румунію, Югославію, Угорщину.
Лінія фронту проходила по річці Дунай. Хоч ворог переважав і в силі, і в техніці, наші війська все ближче наближалися до логова фашистів. Бійці, форсувавши водну перепону, міцно утримували плацдарм, тим самим забезпечуючи можливість переправитися основним силам. Під час однієї з ворожих атак батько був поранений. Тількино зумів зробити перев’язку, як в окоп приповз ще й Семен Микитович Орловський, з яким пройшли шлях від Молдавії до Угорщини і були добре знайомі. Він теж був поранений в голову. Нашвидкоруч батько зробив йому перев’язку, зупинив кров, яка заливала обличчя. Але поки надавав допомогу, Орловський тим часом витягував чеку з протитанкової гранати, намагаючись підірвати і себе, і батька – очевидно далася взнаки ще й контузія під час поранення. Помітивши це, батько встиг вихопити її з його рук і жбурнути подалі у бік ворога, водночас привівши самогубця до тями відбірним солдатським матом.
Згодом на них посунули німецькі «Тигри», за якими йшла ворожа піхота. Німці, кого знаходили живим, відправляли у тимчасовий табір військовополонених.
Їхні шляхи розійшлися. Домашні повоєнні турботи дедалі більше віддаляли від тих подій. Вже у 1950 році, коли за вирощування цукрових буряків почали видавати цукор, селяни, по декілька чоловік, возили його в Одесу на знаменитий «Привоз». Щоб реалізувавши, можна було розрахуватися з податками, купити дітям щось з мануфактури, а як повезе з торгівлею, то ще й хоча б небагато такого із «делікатесів» того часу, яким була тюлька.
Наслухавшись про тодішні повоєнні порядки в Одесі, власники мішків з цукром пильно стежили за своїм товаром. Якось, розповідав батько, помітили, як високого росту чоловік з дитиною на руках вже декілька разів підходив до їхньої машини, пильно вглядаючись в обличчя приїжджих. Наблизившись в черговий раз з вигуком «Рудик», кинувся з обіймами до батька. «Орловський!» – почулося, ніби пароль, у відповідь. За якусь мить їх вже оточили люди, спостерігаючи, як дорослі чоловіки і цілувалися, і плакали, згадуючи, як тоді один з них врятував життя іншому.
Відтоді зв’язків вони вже не втрачали – дружили сім’ями. Неодноразово бував в Орловських і я, коли навчався в Одесі. На моє запитання, чому до глави цієї сім’ї звертаються по імені Сергій, тоді, як насправді його звати Семен, почув цікаву розповідь.
Виявляється, після того, як батько врятував йому життя, він дав собі слово: якщо залишиться живий і в нього буде син, він обов’язково назве його іменем свого рятівника,тобто Сергієм. Однак Бог послав йому двох донечок. Тож не був би він одеситом, щоб не знайшов вихід – взяв і поміняв власне ім’я Семен на ім’я Сергій.
Микола РУДИК. с. Михайлівка.
вранці -2…-4° 
