Зброї їм ніхто не давав – вони самі в бою з ворогом діставали її. В регулярних військах фронт попереду, а в партизанів він з усіх боків.
Воювати із озброєними до зубів загарбниками було надзвичайно важко, але там, де з’являлися партизани, вони викликали в тилу ворога страх і переполох.
Комісією у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. при Верховній Раді України Вінницьку область визнано як край партизанської слави. Про партизанську війну в тилу ворога багато написано, зокрема, Дмитро Медведєв у своїй книзі спогадів «На березі Південного Бугу» яскраво і документально розповідає про підпільнопартизанський рух на Вінниччині.
Наприкінці 1941 року партизанська «іскра» запалила факел боротьби з окупантами в усіх районах області. Я не писатиму про Івана Бевза, Лялю Ратушну, Петра Волинця та інших героїв підпілля Вінниччини, а коротко розповім про легендарних партизанських героїв, зокрема, про Івана Івановича Калашника, якого виплекала земля Дашівського, нині Іллінецького району.
Кадровий офіцер Червоної Армії І.І. Калашник досконало володів німецькою мовою, і це допомогло йому вирватися з табору військовополонених, так званої «Уманської ями». Вже в кінці 1941 року він зумів організувати партизанську диверсійну групу і оголосив окупаційній владі війну. Народні месники підривали залізниці, мости, палили ворожі склади з боєприпасами та продуктами, громили комендатури, закликали місцеве населення до непокори фашистській владі. При виконанні бойових завдань І.І. Калашник і партизани часто переодягались у німецьку форму. Його диверсійна партизанська група активно діяла не лише на території Вінниччини, а й Кіровоградської, Київської, Одеської областей. Через зв’язкового-розвідника Василя Івановича Ремінного в його хаті в селі Каменогірці тодішнього Дашівського району в мене була зустріч з Іваном Калашником при передачі йому таємних документів.
Загинув І.І. Калашник в селі Канталиці, але його, навіть мертвого, ще довго боялися вороги. Йому поставлено пам’ятник в селі Кальнику Іллінецького району, де він народився. Основні кошти на пам’ятник зібрала бойова подруга І.І. Калашника Любов Семенівна Вітвіцька. Вона вже пішла від нас в інший світ – земля їй пухом і вічна слава. Я добре знав її по нашій спільній боротьбі з окупантами.
Мені, як зв’язковому-розвіднику Вінницького партизанського з’єднання, доводилося виконувати різні таємні завдання командирів, які мене знали і довіряли. Як молодий юнак непризовного віку, я міг ходити серед населення, не викликаючи підозри в окупантів.
Іноді дехто говорить: «А ми цього не знали і не чули…». Все то було таємним. Якби тоді чули і знали, то німці розстріляли б усіх, хто мав зв’язок з партизанами. Я міг би багато розповісти про Михайла Никифоровича Свічколапа та його братів Володимира і Леоніда, про Анатолія Герасимовича Кондратюка, Гната Опанасовича Рибаченка, Андрія Кириловича Микитенка та інших партизанських командирів і підпільників, адже виконував їхні завдання. Про юних партизанських зв’язківців вони так говорили: «Ви наші вуха і очі». Це дійсно так, бо через зв’язковихрозвідників доходила інформація до партизанських командирів.
Хочу хоч коротко розповісти про південне крило Вінницького партизанського з’єднання і, зокрема, про командира партизанського загону Степана Онуфрійовича Печеного і його дружину підпільницю Параску Євлампіївну, яка мала тісний зв’язок з партизанами, розповсюджувала серед населення антигітлерівські листівки. Діяльність мужньої підпільниці викликала підозру і вона потрапила до польової жандармерії, однак нікого не видала і нічого не сказала, хоча й зазнала мук.
Загін С.О. Печеного діяв на території, окупованій румунами, яким ставили завдання про його знищення. Саме тому партизани часто міняли назву, щоб окупанти вважали, що вже немає такого загону.
Коли готувалася операція по знищенню цього загону, ми передали листа через Параску Євлампіївну, де було сказано про те, щоб командир С.О. Печений з партизанами переправлялися через річку Південний Буг на сторону Джулинки і в Чорному лісі з’єдналися з партизанами командира А.Г. Кондратюка. Переправитися не вдалося, С.О. Печений в бою був смертельно поранений. Про нього світлу пам’ять та історичні документи зберігає в Усті ветеран Великої Вітчизняної війни Д.О. Гуменний.
Ще кілька слів про П.Є. Печену, якій незабаром виповниться 90 років. Хочеться, щоб їй більше уваги приділяла ветеранська організація, не забувала про неї в свята.
Користуючись нагодою, вітаю всіх підпільників і партизанів з Днем партизанської слави, бажаю міцного здоров’я, щастя, сімейного благополуччя, радості і довголіття.
Іван ЗАКРЕВСЬКИЙ, голова районного осередку колишніх партизанів-підпільників.
вранці -2…-4° 
