Вдовине щастя

У нашому селі Берізках Бершадських живе найповажніша і наймудріша жінкавдова, жінка-матір Ганна Федорівна Надем’янова. Її дівоче прізвище Ангелюк. Чимало Ангелюків є в нашому селі, всі вони відзначаються працелюбністю, добротою.

Нині Ганні Федорівні 92 роки. Нелегке вона прожила життя. Працювала з 12 років.

Після смерті брата залишилася старшою в сім’ї, пішла працювати за погонича. А це дівчині ой як нелегко, а далі праця на різних колгоспних роботах. Доля добре загартувала змолоду, тож і в своїх дев’яносто не може сидіти без роботи. Ще тільки розвидняється, а вона вже на городі порається, хоч діти постійно вговорюють «Посидьте, мамо, ви вже своє відробили».

Рано залишилася вона вдовою, чоловік Дмитро не при - йшов з війни. Залишилося два хлопці без батька, Василь та Яків. А довелося жити в одній хатині (через сіни) з другою невісткою Наталкою, чоловік її Андрій Федорович Надем’янов прийшов з війни інвалідом. Дві сім’ї під одним дахом, дві печі, де вигравали хлопці Ганни та син Наталки Анатолій. Завдяки мудрості жінок, найбільш витриманою була Ганна Федорівна, ніхто й не чув лайки чи нарікань між ними. Жили так 12 літ. Важкі то роки були, недаремно дітей називають «діти війни».

Це було напівголодне, напівбосоноге дитинство.

Ганна Федорівна не схилила голови, а задумалася, щоб мати свою оселю. Та і її батько Федір Ангелюк теж повернувся інвалідом з війни. Він підтримав дочку Ганну, допоміг будувати хатину, сарай.

Згадує і понині, як прийшла з поля (це в 50-х роках), батько заготовив підводу глини, бо робив на цегельні, а вона вночі перемісила, на другий день виклали. Накрили будинки. В хаті в неї, як у віночку, чисто, пахне рум’янком, затишно. Сини відбули армію, повернулися додому, за роботу взялися, трактористами були, старший Василь і комбайнером, молодший Яків згодом у будівельній ланці працював, на пилорамі.

Женилися хлопці, вибрали сільських дівчат, які стали добрими господинями, побудували гарні хати, впорядкували свої обійстя, згодом допомогли матері – перекрили хату під шифер.

Баба Ганна (так стали її називати) вдячна молодшому, адже Яків і грошей не взяв за допомогу.

На запитання, що найбільше вам, Ганно Федорівно, запало в душу, вона відповіла: «Батько незабаром помер. Підмоги не було. Важко жилося, бо журба з працею переплелися. Робила день і ніч, ростила дітей, наставляла їх на добру путь, нікому пожалітися. А робила на полі, в ланці майже 55 літ і не знала спочинку, бо усе, що маю, сама придбала».

– Та я не скаржуся, – говорить Ганна Федорівна, – лише ноги болять, а це та глина, що холодною водою місила босими ногами і не лише літом, а й восени.

Ганна Федорівна була невсипуща. Взимку вишивала рушники, а згодом ткала на верстаті доріжки, рушники.

Ще й людям допомагала влітку мастити хати. В роботі була першою, і вміла зробити найкраще, найрівніше. Поважали її за працю односельці.

І понині любить чистоту, порядочок на подвір’ї, квіти під хатою. Але на долю особливо не нарікає.

– Так Бог дав, пережила, Господь допоміг, а тепер краще стало, усе маю, щоб прожити хоч трохи. Я й поділюся з іншими, – говорить баба Ганна. Сусіди говорять про неї, що щира, подільчива.

Сусідка Анастасія Швакуляк, згадуючи, каже, що ми з Ганною жили в межу як сестри.

На свята до Ганни Федорівни завжди сходяться діти, онуки, обійстя наповнюється сміхом. На душі радісно стає, і в очах світиться радість, ніби й того суму не було.

Жінки-вдови достойні увічнення їх життєвого подвигу в граніті. Немає пам’ятника жінці, що й досі чекає з війни сина. Пам’ятника заслуговують вдови, жінки високої моральної краси, вірності, які винесли на своїх плечах тягар відбудови, які виконали останній заповіт чоловіків – вивели в люди дітей – продовження нашого українського роду.

І сьогодні, і завжди ми повинні берегти пам’ять про всіх, хто відстояв державу в тій страшній війні. Берегти і шанувати прадідів, прабабусь, стояти на варті миру, берегти його, щоб ніколи не повторилося горе, біда, яку пережив наш народ у 1941-1945 роках.

На коліна треба стати не лише, коли хочеш напитися джерельної води, а й перед Матір’ю, яка виростила, виховала, навчила мудрості, вберегла від лиха, від наруги, зла і ніколи не вимагала ніяких жертв, відплати. А сама жертвує задля нас усім – навіть життям, коли це потрібно.

Ніщо так не зігріє душу Матері, як щирі, ласкаві ваші слова.

Хто має матір, тож не забудьте вклонитися їй низенько, поцілувати оті натруджені руки, пригорнути її голову, будьте уважнішими, добрішими, щирішими до рідної неньки.

Олександра КОВАЛЬ, громадський кореспондент с. Берізки-Бершадські.