ЯК ЦЕ БУЛО

– Отримавши завдання, ми 10 березня 1944 р. вирушили з-під Умані у бік Джулинки. Дороги як такої не було. Від березневого потепління сніг розтанув, грунт розкис. Німецькі військові колони і всі технічні засоби противника, які рухалися в бік Джулинки, вгрузли в чорнозем. Та і наші машини, для яких практично не було перешкод, пересувались тут з великими труднощами. Ми йшли прямо по неораних полях, бо дорога була закидана німецькою технікою. Машини, гармати, тракторні та важкі тягачі, підводи – все це завмерло у в’язкому грунті, і все це горіло, тліло, вибухало.
Обставини, які склалися на той час у цій місцевості бойових дій, були такими: німецькі стратеги, зазнавши поразки під Москвою, Сталінградом, Курськом, вирішили оголосити так званий «східний вал», який вони утворили на Дніпрі. Він, мовляв, буде недосяжний і нездоланний для радянських військ. Галасливо заявили, що цей рубіж не здолає ніхто, що тут і закінчиться війна.
Та коли в кінці 1943 р. наші війська форсували Дніпро, визволили Київ, німці поспіхом заходились будувати подібний «нездоланний вал» на річці Південний Буг. Перекинули на правий берег резерви і розпочали будувати укріплення. Але Корсунь-Шевченківський «котел» вніс в ці задуми свої корективи. Частини, які будували фортифікаційні споруди на правому березі Південного Бугу, були поспіхом дислоковані під Корсунь.
Втікаючи з-під Корсуня, німецькі війська вчинили опір біля Умані на початку березня 1944-го. Але й тут наші підрозділи подолали опір німців і погнали далі на захід. Більша частина німецьких військ пішла на Вінницю через Гайсин, а інші – на південний захід у напрямку Джулинки.
У вечері 10 березня наша танкова рота, маневруючи бронемашинами, йдучи в обхід заслонів (берегли людей, техніку й боєзаряди), прийшла в с. Теофілівку. За короткий час здолали майже 50 км. Не встигли відпочити, як нам по рації передали наказ – змінити маршрут і йти на Джулинку в обхід не з північного сходу, як йшли, а з північного заходу. Наказ виконали. Коли зайшли в село, вже темніло. Біля залізничної станції горіли склади із зерном. Без пригод дійшли до центральної дороги, що вела до переправи. На цій дорозі було таке велике скупчення німецьких вояків, що ми своїми танками просувались по живому натовпу фашистів. Коли прийшли до переправи, було вже темно. Сходу направились на міст.
Німецькі сапери на протилежному боці переправи, мабуть, прийняли нас за своїх, бо перший наш танк перескочив на правий берег. Та другий, вискочивши на міст, який за мить вибухнув, пішов під воду (два члени екіпажу цього танка, що затонув, врятувалися, залишились в живих. Про це розповіла телепрограма Останкіно 8 травня 1995 року о 15 годині 50 хвилин за московським часом).
У нас залишилося вісім бронемашин. Переправи нема, одна секція мосту була повністю знищена вибухом.
Потік німців, які йшли на переправу, не припинявся, і вони вишукували засоби, щоб налагодити перехід через міст на правий берег.
Я віддав наказ не стріляти, берегти боєзаряди. Танкіста, який замикав колону, послав назад у село розвідати, чи нема переправи в брід. Інші машини по команді відійшли від дороги, в темряві чекали вістей від розвідника».
На деякий час перервемо розповідь Несвестайлова і звернемось до свідка тих бурхливих подій джулинчанина Онисима Івасика. «О 23 годині до залізничного переїзду підійшла велика група важких танків (це був 7-й танковий полк прориву під командуванням Івана Олександровича Землякова). Мене спитали: «Знаєш дорогу до переправи? Сідай на танк і веди нас до мосту».
Так і ми попрямували до мосту. Коли були вже в центрі села, побачили, що з боку мосту йде танк. Ми зійшли з дороги, замаскувавшись за гіллям акацій. Стрілець-наводчик приготував танкову гармату до бою. Коли танк підійшов ближче, ми побачили, що то «Т-34». За нашим сигналом він зупинився. Ми дізнались, що міст підірваний, і що наші воїни шукають переправу в брід.
Я сказав їм, що літом, коли вода мала, є брід, а зараз, коли весна, повінь і річка розлилась, танки в брід не пройдуть.
Була вже дванадцята година ночі. З боку місця, де церква, піднялась страшна стрілянина, чути було вибухи гранат. То наш десант, який пішов від залізничної станції понад Бугом, прийшов до дороги, яка була заповнена натовпом німецьких вояків.
Німецькі танки, що перебували на північному сході за селом у яру біля Балабушкової криниці розстріляли нашу «катюшу», яка встигла дати один-єдиний залп на правий берег річки, висунулись із свого укриття і посунули в Джулинку. Два німецьких танки, чи то злякавшись, чи з іншої причини, відлучились і пішли полями в бік Чернятки, а інші – їх було 23 – «пантери», «фердинанди» і один «тигр» – направились у село, і в центрі Джулинки розгорівся жорстокий танковий нічний бій, який тривав до сходу сонця 11 березня. Було знищено всі німецькі танки».
А тепер знову повернемось до подій в статті «Поєдинок».
Коли від сонячних променів засіріло небо на сході, рота Несвестайлова мала лише три боєздатних машини. Згодом і вони вийшли з строю. Екіпаж командира роти хотів викликати вогонь на себе, але в цей час був перерваний зв’язок з батальйоном. Залишилось одне – до останнього снаряда бити по «тигру», що підкрадався до «Т-34». Раптом – пряме попадання в ходову частину танка. Осколками броні вбиті заряджаючий Василь Циган, стрілець-радист Олександр Макаренко, механік-водій Сергій Івлєв, поранений в праву руку командир. Несвестайлова негайно відвели в лікарню Джулинки, там йому ампутували праву руку.
Пройшов якийсь час і Володимиру Івановичу за бій під Джулинкою було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
Ось коротко про те як звільняли Джулинку в ніч з 10 на 11 березня 1944 року від німецько-фашистських загарбників. В цьому бою загинуло 125 наших воїнів і ще в Джулинській лікарні, яка тоді була шпиталем, померло від ран 35 солдатів і офіцерів – всього 160 чоловік.
На ранок 11 березня сонця не було видно, бо небо закривали клуби чорного диму, горіли в танках люди, горіли танки, горіли хати.
В цей час по селу від хати до хати пішла коротка мобілізаційна команда, наказ військового комісара – «Всі дорослі чоловіки повинні з’явитися в районі соснового лісу». Невдовзі там зібралося 3-4 сотні чоловік і ми, юнаки.
Військові сапери вже заготовляли в лісі палі. Після короткої промови військового комісара були створені ланки по 8 чоловік у кожній. Ми брали заготовлені палі на плечі і несли до місця, де розпочалося будівництво другого моста. Утворився суцільний живий ланцюг, що рухався з палями на плечах.
Німецькі літаки, що панували в небі над Джулинкою (крім кількох зеніток, ніхто не чинив їм опір), налітали партіями по 40-50 машин і, скинувши смертоносний вантаж, повертали назад, а їх місце займали інші. І так цілими днями. Душу розривали сирени, ревіли двигуни, гриміли вибухи, викликали жах касетні бомби. На деякий час живий ланцюг завмирав, хвиля літаків відкочувалася, і ми знову продовжували рух.
Сапери працювали позмінно, міст будували вдень і вночі, ми забезпечували їх будівельними матеріалами. За дві з половиною доби міст був споруджений. 13 березня о 13 годині по ньому пішли перші обози. Розпочалося форсування Південного Бугу в районі с. Джулинки. Всі чоловіки, які допомагали будувати міст, були мобілізовані і майже всі полягли смертю хоробрих під Яссами. Мобілізували і нас, юнаків 1926-1927 рр. народження, видали зброю. Нас називали коротко (істрибки), ми охороняли всі державні заклади, крім того, здійснювали операції по затримці дезертирів і німців, які заблукали в лісах.
У неймовірно важких умовах невелика група радянських воїнів по бездоріжжю здолала 50-кілометровий відрізок шляху від Умані до Джулинки, зупинила величезну армаду військової техніки, практично роззброїла ворога, заволоділа переправою через Південний Буг.
Наші воїни відчайдушно кинулись в горнило бою з ворогом, який набагато переважав у силі, і майже всі загинули, але вони врятували Бершадщину від кровопролитних боїв. А Джулинський район з 10 по 13 березня був епіцентром боротьби за визволення нашого Бершадського краю від фашистських загарбників.
160 воїнів-визволителів навічно залишились лежати у братській могилі. Хто вони? Чи знають люди, особливо молодь, де справжнє місце їх поховання? Що нам заважає сказати правду підростаючому поколінню про цю братську могилу в Джулинці? А правда така. У 1972 році на братській могилі розпочали будувати приміщення сільської ради. Але громадськість, за підтримки Міністерства культури, опротестувала це будівництво. Роботи припинили, будматеріали вивезли, але могила залишилась в руїнах. У 1974 році бульдозером, а де не під силу бульдозеру, там ломами, клинами, кувалдами знищили всі надбудови на братській могилі, розгромили в такий спосіб меморіальну дошку, де було викарбовано напис: «Здесь захоронено 160 воинов, павших смертью храбрых в бою за освобождение с. Джулинки от немецко-фашистских захватчиков 10-11.03.1944 г.»
А захоронення переорали, зрівняли з землею, завезли щебінь і заходились заливати бетоном братську могилу, готуючи оглядовий майданчик перед «меморіалом Слави». Так, так, прямо на похованні, на кістках ста шістдесяти захисників нашої Батьківщини, які впали смертю хоробрих в бою за визволення с. Джулинки і Бершадського краю від німецько-фашистських загарбників. Майже 4 роки на очах тисяч джулинчан, які холоднокровно спостерігали за гріховною діяльністю компартійних чинуш, що нищили святиню України, одна-однісінька людина не змогла змиритись із сатаністськими діями так званих комуністів. Це був я і про таку наругу над похованням неоднаразово писав у Москву.
37 років братська могила в
с. Джулинці благає, просить справедливості і допомоги. А ми не чуємо, нам байдуже – то хто ж ми!?
Олексій СТЕПОВИЙ,
учасник бойових дій,
інвалід війни.