Вночі зв’язаного Малюту і євреїв тихо гнали селом на страту в сосну. Копали ями приречені мовчки, бо кричати не давали, били прикладами, а його прив’язали до сосни. Для нього копали яму, бо боялись, щоб не втік.
Спочатку розстріляли євреїв, загорнули яму. Могила дихала і стогнала страхом. Людські голоси виривалися за крони дерев і летіли до Бога в молитві, благаючи спасіння. А поміж дерев зрідка блукали ще голоси, наче шукали відповіді: «За що? За що такі муки?»
Малюта стояв мовчки і дивився на них з ненавистю.
– Тепер твоя черга. Ставай на коліна, проси пробачення і працюй на вермахт – помилують.
Але він відповів: «Правди і волі на колінах не доб’єшся». Стояв і думав: чого людей страчують, коли світає, коли народжується день життя.
Пролунав постріл, а над ним роєм літали кольорові метелики, душі родини.
Їхали вбивці назад мовчки, наче із своїх похорон. В комендатурі староста зливав усім на руки. Петро мив після всіх, а староста йому каже: «Щось ти довго руки миєш, а на них немає крові, як на душі гріха. Я бачив, що ти стріляв поверх людей і нікого не вбив, але ніякий лікар не дасть довідки про це. Відпустив би я тебе, але ти підеш у партизани, а там також треба вбивати. То ти біжи, Петре, відімкни кацурню, візьми сина Малюти і з ним йди до Ольки – його мами. Хай вона з ним попрощається, бо він поїде до Німеччини. І ти поїдеш з ним».
На ранок староста сам прийшов до Ольки і сказав: «Ти той... він похований зліва під сосною, не разом з ними». Вийшов, залишивши відкриті навстіж всі двері. Горе хлинуло до хати, але вона вистояла, держалась і, не бачачи дороги під собою, летіла до коменданта, благаючи його аби дозволив поховати чоловіка на цвинтарі. Але той її вигнав.
Вона стояла і молилась Богу, піднявши руки до неба. Повільно пішла додому зі своєю бідою і горем. Засвітила свічку в хаті і через долину пішла до Ганни Ясолихи, щоб та згодилася читати псалтир. Боровому Макарові замовила таємно домовину, двох чоловіків найняла, щоб викопали яму в ряд з усіма людьми. Ходила додому глухими стежками, щоб менше її бачили. Ввечері пішла до Никифора, взяли возика і вночі поїхали в сосну. Знайшли місце страти. Вона руками рвала землю, щоб скоріше відкопати чоловіка і не нашкодити тілу. Коли відчули одежу, легенько витягнули його, поклали на рядно у возику, загорнули яму, щоб не було підозри. Глухими, темними вуличками волокли візок з тілом на цвинтар.
Почало світати, полегшено зітхнули, спочили. Далі потягли візок вузькою стежкою вздовж цвинтаря до викопаної ями. Жменька людей біля могили мовчки виконувала свою роботу, щоб сховати людське горе від ворожої влади. Обмили тіло водою і слізьми, одягнули в чисту одежу і положили в домовину. Попрощались. Опустили в яму. Олька сказала: «Лишіть і для мене місце, не нажились на землі, то хоч тут будемо в парі». Подякувала людям, залишилась з Богом і своїм горем.
Вона підняла руки, витягнулася, наче хотіла злетіти в небо, і молилася. В молитві вилила біль своєї душі, печаль. Поцілувала хреста, попрощалась, поволі пішла додому.
А в хаті вже Ганна читала псалтир, вони разом молилися Богу за упокій душі. Дві молоді жінки, а горя – повна хата. А по обійсті блукала душа покійного, яка не могла вже дати ні поради, ні помочі.
Оля працювала поштаркою в селі, розносила людям і радість, і горе. Коли було все добре, і люди раділи, то і вона раділа, а коли похорони, вона втішала людей і співчувала їхньому горю.
Закінчилась війна. Пройшли роки.
Епілог.
Перед війною Григір (староста) відбув 10 років тюрми за те, що не хотів віддати свою землю в колгосп. Відсидів. Прийшли німці, був старостою, закінчилась війна, дали знову 10 років. Відсидів, прийшов, жінка вже померла, і він став жити з жінкою свого брата Корнія, який загинув на війні. На людях показувався мало, а коли зустрічався, опускав очі, наче боявся зрячого суду.
Помираючи, у маренні проклинав Сталіна, Гітлера, вішав їх обох на одній гілляці, а в людей і Бога просив пробачення. Коли помирав, зірвалася буря, на небі колотилися хмари, а старі люди говорили, що так буває, коли народжується чи помирає окаянний.
® ® ®
Петро потрапив до Західної Німеччини. Працював на шахті, познайомився з дівчиною-італійкою, і після визволення поїхав з нею до Італії. Одружилися. Через деякий час перебралися до Англії. Зайнялися бізнесом, розбагатіли. І коли в Союзі почалася перебудова, Петро викликав свою родину до себе.
Пройшло ще кілька років, і він сам приїхав у Джулинку. Ходив по рідному селі, роздивлявся...
Якось приїхали і його два сини, років по 25, щоб познайомитися з батьківщиною свого батька.
® ® ®
А бабка Олька догорала, як страсна свічка, на яку молилися люди. Із каламуті війни чекала, коли син прокричить «Мамо!»
А я хотів би, щоб матері всіх країн, по яких пройшлася війна, зібрали виплакані сльози, і утворилося б велике святе море, до якого приходили б люди причащатися, сповідатися і молитися Богові, щоб ніколи більше не повторилось такого.
Степан ПЕЧЕНИЙ,
заслужений майстер народної творчості України.
с.
Джулинка.
вранці -2…-4° 
