На все вистачить часу, якщо його правильно спланувати

Невеличка кімната, столик посередині, на якому товсті зошити. А ще чимало фотографій – дружини Надії Сергіївни, яка померла рік тому, двох дорослих синів, дочки та їхніх суджених, онуків.

«А що я більше можу?», – ніби виправдовувався Микола Федорович. От і вирішив ще на своє п’ятдесятиріччя писати щоденник.

В одному із зошитів, хоч і не багатослівний, проте досить значимий напис з автографом відомої у районі вчительки Г.Ю. Рибак: «Живіть двічі – у дітях і добрих ділах, любий учителю, Миколо Федоровичу». Таким був подарунок від учнів 1-Б класу БСШ №1 з нагоди ще сімдесятиріччя Радянської армії, – з цими дітьми він займався фізкультурою. Ще тоді, як навчався у Балті у педучилищі, писав вірші, які зберігає в альбомі.

Його професія – учитель початкових класів і старший піонервожатий. Після училища завів сім’ю, щоб на роботу за направленням їхати вже разом із дружиною.

До села Леніно, на Одещині, директор школи везла їх, молодих спеціалістів, по багнюці підводою.

«Оце попали», – міркував тоді. Проте гарна двоповерхова школа вразила. Як і гостинний дядя Коля, в якого поселилися на квартирі. Хоч запасів харчів у нього не було, проте він одразу ж повів у погріб, де були бочки з вином.

Тож початок педагогічної діяльності був багатообіцяючим.

Коли прийшла пора служити в армії, вирішив, що краще вже служба, ніж так жити. Навіть протести дружини, як і тещі, з якими прибув на призовний пункт, не допомогли.

Не на війну ж їхав, виправдовувався.

Служити довелося в Одесі та ще й, як баритоніста, взяли у духовий оркестр. А оскільки до дружини було недалеко, підрахував, що загалом за два роки служби був біля неї чотири місяці.

Звільнившись у запас, знову повернувся у Леніно. А через рік усе-таки вирішили виїхати з Одещини. Але у Бершаді не захотіли брати на роботу. У Гайворонському ж районі, звідки була родом дружина, запитали, що він може. У хід тоді, згадував Микола Федорович, пішло все – баян, гітара, грав у духовому оркестрі.

От і взяли, хоч мав лише диплом учителя початкових класів. У школі ж взагалі був незамінним. По декілька разів на день переодягався на уроки, бо був і воєнруком, і фізруком, вів музику і співи, і це крім того, що мав ще початкові класи.

Можливо, там і залишилися б, якби дочекалися житла. А тут ще І. О. Мазур, який працював у нас у райкомі і добре знав ціну кадрам, усе запрошував на Бершадщину. Так і опинився у своєму районі.

Ще одним із його захоплень був і є понині спорт. Є в альбомі грамота за перше місце в окрузі з гирьового спорту під час служби в армії. А волейболом жив взагалі. Коли виїжджали на змагання, у командах суперників казали: якщо є «очкарик» – бо носив окуляри, нам нічого не світить, бо б’є як правою, так і лівою, та ще й з крюком. Під його удари ніяк не вдавалося підлаштуватися. Відчувався «почерк» кандидата у майстри спорту. Була можливість навіть залишитися в Одесі, але дружина не захотіла. Незважаючи на те, що на першості нашого району було тоді 16 команд, та, в якій він грав, виборювала перші місця.

Навчання, весілля, діти, переїзди, оті бочки у погребі з вином, – ніщо не завадило його потягу до спорту і не заважає донині. Яких тільки гир і еспандерів немає тепер у його кімнаті!

А ще у його записах складені ним гарні тости – за жінок, чоловіків.

Щоденники, вірші, спорт, учительська справа – та ще й не у своєму селі, так і хотілося запитати, хто займався вихованням дітей. Тим більше, що ще й торгували на ринку.

На що Микола Федорович відповів, що з дітьми вони з дружиною успішно справилися. А як женили чи віддавали їх заміж, наказував, щоб і у їхніх сім’ях було не менше, як по троє дітей. Семеро онуків уже є, очікується восьмий, тож наказ виконується.

Його син Олег, який живе у Великій Киріївці, теж захоплювався волейболом.

На все у житті вистачало Миколи Федоровича, а от долати тугу за дружиною, з якою прожив майже 38 років, йому важко.

Через те, що брався у житті практично за все, певною мірою його навіть важко зрозуміти. Однак на повагу заслуговує, що завжди покладався тільки на власні сили. Тільки у Флориному відпрацював у школі 29 років. Його учениця Вікторія Кольцова стала чемпіонкою України з легкої атлетики на дистанціях 800 і 1500 м. Вікторія Рожко виборола п’яте місце на чемпіонаті Європи з армреслінгу.

З 2001-го щороку проводиться волейбольний турнір пам’яті воїна-афганця Василя Ободнюка, організатором якого є Микола Федорович.

Його девіз – на все вистачить часу, якщо його правильно спланувати. Навіть порибалити знаходив коли. У його щоденнику записи, скільки штук і якої саме риби впіймав щороку. Як і записи про те, скільки вродило помідорів, огірків і так далі.

Щоб тримати себе у формі, за його твердженням, потрібно зрозуміти, що це стан душі.

Щоденник пише, щоб його колись прочитали онуки. Нехай знають, яким був їхній дідусь. Серед записів є і такий: як тільки людина буде думати, що вона молода, енергійна, вона сто років залишатиметься такою. Цим девізом також керується у житті. На вигляд не скажеш, що йому під шістдесят. Ймовірно, від радості, що до нього навідалися з газети, він навіть досить гарно заспівав під гітару. Хоч відчувалося, що з його проблемами йому не до співів.

«Я чекаю зустрічі, як з неба». Вірш із таким заголовком він колись присвятив своїй дружині. Різний зміст можна вкласти у те, чому він згадав ці рядки під кінець бесіди. Хоч і невідомо, що саме мав він на увазі, але енергії у нього і цікавих думок поки що вистачило б на багатьох. Бо він справді, як колись напророчила Г.Ю. Рибак, жив і живе двома життями.

Павло КУШПЕЛА.