– Вікторіє, з чого починалася твоя доріжка у великий спорт?
– У школі я була відмінницею, а от із фізкультурою не складалося. Та бажання не пасти задніх, спробувати себе в усьому спонукало до того, що після уроків почала самотужки займатися у спортзалі. В цьому мене підтримав учитель фізкультури, і незабаром я вже грала за школу у волейбол, футбол та баскетбол. Пробувала себе у легкій атлетиці, але відчула, що це не моє. Взялася за армреслінг. У восьмому класі на шкільних змаганнях легко всіх поборола. Згодом займала призові місця на ра - йонних. Постійно тренувалася, відтак запросили спочатку на обласні змагання, а потім – на першість України. На чемпіонатах країни постійно займала перші-другі-треті місця. Далі – участь у європейських та світових турнірах.
– Де ти зараз навчаєшся?
– У Київському національному університеті ім. Т.Г.
Шевченка на спеціальності геоморфологія та ґрунтознавство. Я з багатодітної малозабезпеченої родини, тож із кількох вишів, у які пройшла, вибрала цей, тому що тут можу навчатися на бюджеті. До навчання ставлюся відповідально, так уже вихована.
– Що тобі дає спорт?
– Зі скромної тихенької дівчинки я перетворилася на борця не лише у спорті, а й у житті. Своєї мети маю обов’я - зково досягнути, але йдучи не напролом, не завдаючи шкоди іншим. Зараз, їдучи на змагання, відчуваю силу, адреналін. І навіть якщо не перемагаєш, залишаються приємні відчуття від хорошої якісної боротьби. Змагаємося в різних містах – а це різні люди, нові емоції, враження, прогулянки. Доки молода і незалежна, хочу і можу їздити.
– Найважливіше для тебе у людях – це...
– Щирість і відвертість.
Спорт навчив розпізнавати людей щирих і тих, хто намагається приховати, якими є насправді. Одразу відчуваю, чи лежить душа до людини.
Відштовхує зверхність, із такими при розмові намагаюся зразу погоджуватися, щоб швидше припинити спілкування. Не люблю нахабства, брехні. Товаришую з однодумцями та приємними людьми, але підпустити ближче можу не кожного.
– Як сім’я ставиться до твого захоплення?
– У наших батьків троє дівчаток. Сім’я, звичайно, підтримує, хоч і мама, і тато, звісно, переживають за кожен мій виступ на змаганнях. А середня сестра Діана вже також цікавиться спортом, її надихає і вселяє віру мій приклад.
– Що найважливіше у змаганнях?
– Якщо ставиш за мету обов’язково перемогти, це засліплює. І ти не відчуваєш ніякого задоволення, якщо перемагаєш. А коли хочеш показати гарний поєдинок, продемонструвати, що ти вивчив, то отримуєш насолоду.
Мене не стільки засмучує відсутність медалі, як те, що не показала свого вміння, побоялась ризикнути, спробувати. Хочеться викластися на повну, щоб побачити свої можливості, і справді в кайф поборотися, відчути все. А якщо отримала медаль, то це повне задоволення. Радує сам процес на шляху до перемоги.
Цінувати потрібно і перемоги, і поразки, вони виявляють слабкі сторони.
– Хто фінансує участь у змаганнях? Як оцінюються перемоги?
– Ми ходимо до наших місцевих підприємців, до влади, і вони допомагають. Коли готуємося до змагань, складаємо кошторис, у який входять внесок за участь у них, вартість проживання та харчування у готелі, квитків. Кошти виділяють райдержадміністрація, Флоринська сільська рада. Коли не вистачає, докладаємо свої.
Державні премії смішні. За третє місце на чемпіонаті Європи я отримала 900 гривень.
За перше місце на чемпіонаті світу серед дорослих на одну руку винагорода була 25000 гривень, у той час Грузія своїм чемпіонам виплачувала 10000 доларів.
– Про що мріє Вікторія Рожко?
– Мрію бути з дітьми, починаючи з найменших. Дивлюся на молодших сестер, які бачать мої досягнення, медалі. Вони ростуть із усвідомленням того, що піти на пробіжку це не щось дивовижне, а норма. Трирічна Ангелінка іноді із захопленням та радістю просить поборотися на руках. Сестри розуміють, що таке здорове харчування. Мені хочеться закладати нормальне ставлення до здоров’я та спорту не лише у своїй родині, а загалом! Спілкуватися з ними, підтримувати, направляти, виявляти і розвивати здібності. В ідеалі це має бути спортивна школа.
Спілкувалася Інга СОЛОГУБ.
вранці -2…-4° 
