Починалася історія кохання в далекому 1949 році. В шкільному парку зустрілися дві долі: солдат, який приїхав додому у відпустку та зовсім юна вихователька дитячого садка, яка в оточенні малюків проводила заняття на природі. І сплелися їхні долі в одну. Рік листування і очікування став для них хорошим випробуванням на вірність.
Новоствореній сім’ї керівництво Красносільського цукрового заводу виділило квартиру. Хоч вона була скромною: металеве ліжко, шафа, стіл, але молодих, впевнених у собі, сповнених енергії, нічого не страшило. Це все наживне. Так і було. Згодом молодій сім’ї надали земельну ділянку під будівництво власного житла.
«Це тепер вулиця Терешкової, а раніше тут була пустка, – згадує Петро Іванович.
– Ми перші в 1962 році перейшли в новозбудовану хату, сусідів не було, через дорогу – кагатне поле».
На запитання: «А чи були в сім’ї якісь конфлікти?», відповів: «Такого не було, ніколи було сваритися, бо робота, господарство, будівництво... Прибіжиш додому і не знаєш, за що вхопитися, з чого почати. Дякувати, що мама жила з нами, то на обід завжди гарячий борщ був. Галя працювала кухарем у дитячому садку, тож на сьому годину ранку потрібно вже бути на роботі. Подоїла корову і побігла, а я вже попораюсь по господарству – і на завод».
Ось так вони жили, як у тій казці: «Один в одного роботу крали», бо любили і жаліли. З роками їхні почуття не охололи, а, навпаки, укріпилися. Петро Іванович з повагою ставиться до своєї дружини, а Галина Микитівна з впевненістю опирається на чоловіче плече і лагідно називає Петюшею.
Галина Микитівна сорок років свого життя присвятила дітям дитячого садка.
Петро Іванович з 1951 року і до пенсійного віку працював бригадиром слюсарів по ремонту обладнання. Знаходив час і на співи в заводському самодіяльному хорі.
З усмішкою пригадує Петро Іванович про свої дитячі витівки, як втікав із ясел і сидів біля Бугу. Полюбляв грати у футбол. А коли почалася війна, закінчилось дитинство. В 1942 році, коли забирали в Німеччину, втік із залізничної станції в Джулинці. Переховувався у М’якоході в тітки, а потім – у Метанівці в бабусі. Через деякий час повернувся в село, працював різноробочим на цукрозаводі. З сумом розповідає, що тоді, у важкі воєнні роки, цукровий завод не припиняв своєї роботи. Навіть, коли німці відступали, то не зруйнували його, хоч і було вже розкладено підривні пристрої в чотирьох місцях. А тепер, у мирний час, боляче дивитись, як все рушиться, занепадає.
У 1944 році Петра Івановича призвали в армію, служив у зенітно-артилерійському полку, охороняючи Москву (м. Ди митров за 45 км від столиці).
Землянка, гармата, снаряди, тривога, безсонні ночі – ось через що довелося пройти юнакові в свої вісімнадцять. А далі ще п’ять років строкової служби в містах Яворів, Болехов, Котовськ і Балта.
Додому повернувся сержантом в 1951 році. Нині П.І. Загоруйко – майор і на його грудях виблискують десять орденів за бойові заслуги.
Життя неслось, крутилось, вирувало.
Не зогледілись, як побудували дім, посадили сад, виростили двох синів Олександра та Валентина.Мають четверо внуків, тішаться правнуками. І ось дочекалися діамантового весілля. Шістдесяту весну проживають Загоруйки в мирі та злагоді.
Наталя ТЕСЛЮК, завідуюча бібліотекою, с. Красносілка.
вранці -2…-4° 
