Ганна Дмитрівна народилася 21 травня 1926 року в Романівці в багатодітній сім’ї Дмитра Мандрика.
Їхня хата була на нижчій перії села, неподалік сільської, земської, як її ще називали, червоної, школи.
Город був до долини, де протікає чарівна, невеличка річечка Бережанка.
На долю Ганни Дмитрівни випало два голодомори, війна, відбудова народного господарства.
Після закінчення Романівської початкової школи продовжила навчання у семирічній сусіднього села Кидрасівки. Потім вступила до Бершадського педагогічного училища на курси підготовки вчителів молодших класів. Її, як і сотні інших наших земляків після війни, було направлено на роботу в Західну Україну в Станіславську область (нині Івано-Франківська).
Там же навчалась у Коломийському, а пізніше в Бершадському педучилищі. Працювала в рідній Романівці, одержала вищу освіту у Вінницькому педінституті. За час своєї роботи довелось працювати в Джулинському, Теплицькому, Гайворонському районах, та все ж найдовше – в Романівці.
Ганну Дмитрівну знаю особисто вже багато років, і особливо запам’яталась її громадська активність, позиція, людяність та тепле ставлення до людей. Це був період, коли я працював головою Михайлівської сільради, а вона – вчителькою початкових класів.
Г.Д. Годованець брала найактивнішу участь у житті села, особливо при проведенні державних свят.
Обов’язково примудрялась у програму включити щось із народного фольклору: гуморески, пісні, які виконували місцеві митці, і які з задоволенням сприймались односельчанами та гостями. Без неї не обходилось жодне свято і особливо такі, як Івана Купала. Постійно працювала художня самодіяльність при сільському клубі, яка, на мій погляд, користувалася авторитетом не меншим, ніж у Михайлівці, де був художній керівник зі спеціальною освітою.
Мінялись голови сільської ради, завідуючі клубом та бібліотекою, а Ганна Дмитрівна завжди залишалась незамінним керівником художньої самодіяльності аматорського колективу. Вона не мала відпусток під час шкільних канікул, завжди була серед людей, постійно займалась підготовкою до навчального року старих шкільних приміщень. Обов’язково, ще задовго до початку навчального року, відвідувала сім’ї майбутніх першокласників, спілкувалась з ними та батьками. Тож, коли приходило 1 вересня, і на шкільному подвір’ї лунав дзвоник, діти з радістю переступали поріг класу з надією і довірою до своєї вчительки, як до другої матері.
Так вже склалася доля нашої героїні, що не дав Бог їй власних діточок, але дав можливість виховувати і навчати учнів, які були їй, як рідні. Багато з них вже стали батьками, дідусями та бабусями, але для неї вони завжди її дітки, які були колись «Петриками», «Галинками» та «Оксанками».
Про Ганну Дмитрівну можна розповісти багато, і вона цього заслуговує своєю працею, своїм ставленням до роботи, до людей.
Г.Д. Годованець була і є для багатьох щирою порадницею, для тих, хто йшов у самостійне життя. Коли дозволяло здоров’я – брала активну участь у церковному хорі.
Але, думаю, головним підсумком творчого життя цієї чудової жінки є вихід у світ її книги «Романівське весілля». За своє життя Ганна Дмитрівна, як губка, вбирала в себе все те, що було навколо: пісні, звичаї, обряди, якими колись жило село, де дружньо співали, коли йшли з поля після важкої праці. Її книга – це дійсно неоціненний ще пісенний скарб для наступного покоління, щоб нащадки знали наші звичаї та обряди, берегли рідну мову. Вона ніби відлуння творчого спадку знаного на Поділлі Родіона Скалецького.
Особисто для мене «Романівське весілля» має свою цінність, адже в ній є багато пісень, які чув від своїх батьків, односельців і, звичайно, від жителів цього чарівного села, яке подарувало нам таку берегиню народних звичаїв та обрядів.
Сьогодні Ганна Дмитрівна не має можливості вести активну роботу, але завжди залишається порадницею для інших. Часто навідуються до неї соціальний працівник Марія Німчук, сусідка Женя Григоришина, медпрацівник Онися Дайнега, бібліотекар Галина Гончаренко та інші, які приносять в її домівку сільські новини і, як можуть, підтримують одиноку старість.
Ганна Дмитрівна вдячна їм, а всі люди вдячні за те, що вона зробила для них у своєму житті.
Тож хай Господь укріпляє здоров’ям і продовжить життя цій мудрій, добрій жінці, звання якої Людина.
Микола РУДИК, громадський кореспондент, с. Михайлівка
вранці -2…-4° 
