… Родом Андрій Йосипович із села Рудницьке Піщанського району, батько працював на залізниці, мати – у колгоспі. Його дитинство було таким, як і інших хлопчаків того покоління – пережили окупацію, післявоєнний голод, нестатки.
Разом з іншими пас корови, не цурався ніякої роботи. При цьому добре вчився, що дозволило йому вступити в інженерно-будівельний інститут. Три роки відслужив в армії.
У Бершадь він приїхав п’ятдесят років тому – починав старшим інженером будівельної організації ПМК-2, потім став начальником виробничого відділу, а з 1967 року – в штаті управління сільського господарства. У 1972-му очолив міжколгоспний відділ капітального будівництва. Саме в ті роки починався будівельний бум. У кожному селі працювали колгоспні будівельні бригади – активно споруджувалися виробничі приміщення, заклади соціальної сфери.
Не було дефіциту будівельних матеріалів – більше того, власними силами побудували в районі дев’ять цегельних заводів (а скільки їх працює зараз?).
Коли я домовлявся по телефону про зустріч, то попросив Андрія Йосиповича, аби він згадав про те, що було зроблено за період, коли він очолював відділ. Над цими аркушиками із блокнота він сидів цілий вечір… А список цей дуже вагомий, я б навіть сказав, за сьогоднішніми мірками вражаючий.
Великі комплекси по відгодівлі свиней у Джулинці, ВРХ – у Війтівці та Красносілці, нетелей – у Сумівці та Шляховій, молочнотоварні ферми у Баланівці, тих же Війтівці, Шляховій, десятки інших фермських приміщень, комбікормовий завод… Побудовано 38 ремонтних майстерень, 36 лазень (а скільки з них збереглося до нашого часу?), 29 нових приміщень шкіл, 16 дитсадків. Немало об’єктів споруджено у райцентрі – приміщення поліклініки, райвійськкомату, два житлових будинки. А за дозволом на будівництво третього поверху приміщення, де зараз управління сільського господарства та інші служби, довелося їздити аж у Москву.
Будувалося все господарським способом, за кошти колгоспів. У нашому районі господарства були економічно сильними, потужними, Бершадщина мала звання району високої культури землеробства. А звідси і відповідні показники в інших галузях, у тому числі в будівництві.
Усім цим опікувався міжколгоспний відділ капітального будівництва, до якого входило десять чоловік. У їхні обов’язки входили підготовка документації, планування, технічний нагляд. Тож начальникові відділу Андрієві Луцишину та його колегам завжди вистачало роботи. Що вже казати про будівельні бригади в селах! Згадує колишній інженер-будівельник устянського господарства Василь Римаренко: – То були, напевно, найкращі роки життя. У нашій бригаді було до ста чоловік. З яким настроєм, навіть натхненням працювали люди!
У спілкуванні з Андрієм Йосиповичем відчувалися його ерудиція, високий професіоналізм. Його поважали всі, прислухалися до порад та рекомендацій.
У дні, коли на його життєвому календарі висвічується цифра «вісімдесят», Андрій Йосипович не міг не висловитися про те, що робиться (точніше, не робиться) в галузі зараз. Йому болить, коли бачить, як ламається, руйнується те, що створене їхніми руками і розумом колись.
Сьогодні, бажаючи Андрієві Йосиповичу усяких гараздів у житті, хочемо висловити впевненість у тому, що його неоціненний досвід не буде забутий, а все-таки використаний нинішнім і наступними поколіннями молодших земляків.
Бо будувати – означає жити, а слово «будівничий» – синонім слова «творець». Взірцем такого творця-будівничого і є Андрій Луцишин.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
