Кожна мати, народжуючи дитину, неодмінно хоче бачити її здоровою та щасливою. Просила цього в Господа і війтівська колгоспниця Ганна Парфенівна, яка шість десятиліть тому родила на світ божий свого Михайлика.
І хоч разом з чоловіком Григорієм Філімоновичем вона виховала ще трьох інших дітей – Марію, Фросину та Павла – вони завжди були в радість.
Хоч і були часи не з легких. Тож всі діти змалку були привчені до важкої селянської роботи.
Адже в сім’ї тримали корову, свиней, кози, птицю, доглядали город – бо з усього цього й жили. В колгоспі батьки отримували тоді невеликі заробітки.
Михайло Рудь завжди відзначався старанністю, трудолюбивістю. Ще в шкільні роки підпрацьовував в колгоспі, на цегельному заводі. А коли прийшла пора вибирати професію, то вступив до Ладижинського технікуму механізації сільського господарства. Правда, відразу довелося служити в армії, проте після демобілізації знову продовжив тут навчання. Тож дипломованим вже спеціалістом був направлений на роботу в кошаринецьку тракторну бригаду помічником бригадира, яка тоді входила до сумівського колгоспу. Здобутки тоді були гарними, роботи теж вистачало всім, тож Михайло Григорович мав можливість реалізувати себе як фахівець. А ще тут помітили його вміння організувати людей, вирішувати з ними різні проблеми шляхом поваги і доброзичливості. Тож у 1980му його було обрано звільненим головою профкому колгоспу. На той час він вже зарекомендував себе й добрим сім’янином. Його дружина – Любов Костянтинівна – працювала в кошаринецькому дитсадку, спочатку вихователем, а потім завідуючою.
За плечима у М.Г. Рудя не лише велика школа виробництва, але й громадської та партійної роботи, бо понад три роки довелося працювати й інструктором сільгоспвідділу райкому партії. Багато хто тоді в колгоспах району мав можливість спілкуватися з ним рано-вранці під час доїння корів чи пізно ввечері на завершенні жнивного дня.
Ситуація вимагала не простого перебування в тому чи іншому селі, трудовому колективі, але й вивчення умов праці та проживання людей, їх запитів, щоб допомогти.
Пам’ятним для Михайла Григоровича став 1986 рік, коли його обрали головою колгоспу в Поташні. Ось де треба було виявити весь свій талант та уміння, щоб працювати на совість, для людей.
Колгосп при цьому закріпився тоді серед міцних середняків, хоч за нинішніми мірками був би ледь не серед лідерів. Про це свідчать такі факти. Маючи в своєму розпорядженні 1700 га орної землі, тоді в поташнянському колгоспі утримувалося 1100 голів ВРХ, серед яких 400 корів, 1,5 тис. свиней, 600 овець, 50 коней. 280 колгоспників працювали в полі – на обох фермах, в будівельній, дорожній та овочевій бригадах.
Не забував Михайло Григорович і про село, його соціальну сферу. За роки його головування у сільгосптоваристві в соціальну сферу було вкладено понад 3,5 млн. коштів – завершено торговельний комплекс, збудовано двоповерхове приміщення ФАПу, школи на 195 учнемісць, більше 10 км доріг, до кілометра водогону, дво квартирний будинок для спеціалістів. А ще – ремонтну майстерню, чотирирядний корівник, оновили машинно- тракторний парк.
Однак, як це нерідко буває, прийшла пора реформ, в ході яких українське село та сільське господарство ще довго не могло знайти собі гідного місця. Тож проблеми навалилися скопом. Не обминули вони і Поташню, де обстановка, як і скрізь, стала напруженою. Адже всі невиплати зарплат, погіршення умов життя людей мимоволі пов’язувалися тоді не тільки з керівництвом «на горі», а й безпосередньо з місцевим.
Саме тоді в 1999-му вирішив Михайло Григорович залишити посаду керівника господарства і очолив Бершадську міжколгоспну шляховобудівну дільницю. Це знову були роки здобутків і труднощів. Якщо спочатку кошти на спорудження доріг у селах, які були на балансі сільгосптовариств, виділялися нормально, то пізніше з їх підпорядкуванням сільським радам вони обміліли вкрай. А значить і роботи для цієї дорожної організації поступово звелися до мінімуму, що призвело до її ліквідації.
2006 рік приніс йому ще один урок – жителі села обрали його головою сільської ради. Як же багато хотілося зробити М.Г. Рудю для своїх односельців, проте безгрошів’я зв’язувало руки. І все ж його вболівання за справу вилилось у конкретні результати – було відремонтовано біля 3 км доріг, будинок культури, зроблено освітлення майже всіх вулиць. Він, як завжди, був доступним і співчутливим до людей, прагнув усім допомогти.
Як стверджує сам Михайло Григорович, робив і зробив усе що міг, що можна було зробити в тих умовах.
Зараз досвідчений організатор очолює відділ організації виробництва, переробки та маркетингу сільгосппродукції в районному управлінні АПК. І поряд з роботою, головним вважає для себе благополуччя своєї сім’ї, яка була і залишається для нього надійною опорою в житті.
вранці -2…-4° 
