Музичне обдарування, поза всяким сумнівом, передалося їм від тата, який майстерно грав на мандоліні та гітарі, вміло організовував роботу художньої самодіяльності. І, звісно ж, природа наділила їх ідеальним музичним слухом.
Хлопці з першого класу сиділи за однією партою, мали одні підручники на двох. А от у гуртки при клубі ходили різні: Борис віддав перевагу баянові, Сашко – духовим інструментам. Втім, це не завадило їм іти по життю разом.
Коли провчилися у Тульчині якихось два місяці, пішли в армію. Служили теж в одній частині, а коли повернулися, знову продовжили навчання.
І лише після закінчення училища їхні шляхи розійшлися, та не дуже далеко від рідного дому: Борис одержав направлення у Бирлівку, Олександр – в Устя. І ось уже понад три десятиліття вони обидва трудяться за фахом у цих селах. У трудовій книжці кожного з них лише по одному запису… Звісно ж, життя у кожного складалося по-різному. Доводилося пройти крізь різні випробування долі, та все ж залишаються вірними обраній дорозі. Борис Федорович – незмінний художній керівник Бирлівського сільського будинку культури, акомпаніатор, учасник усіх масових заходів, концертів, переймається музичним вихованням дошкільнят і школярів. Разом зі своїми колегами-аматорами побував на багатьох конкурсах, фестивалях, їздили свого часу аж у Липецьку область (коли за часів СРСР Вінниччина дружила і змагалася з цим регіоном). А про успіхи бирлівчан в Україні відомо за межами району.
Два рази були учасниками славнозвісного Сорочинського ярмарку, цьогоріч вибороли перше місце серед споріднених колективів України. Канадці, які бачили і чули виступи сільських артистів, були настільки вражені їхньою майстерністю, що запросили їх до себе.
А ще ж їздили до Ганни Секрет і на борщ, і на фестиваль «Тернова хустка». Де тільки не побували бирлівчани! І ніде не обходиться без Бориса Федоровича, без його баянного супроводу.
…З іншого боку Бершаді розміщене село Устя. Там уже понад тридцять років беззмінно керує духовим оркестром Олександр Федорович.
Співає також у хорі, чоловічому ансамблі, так само бере участь у різних масових заходах. Якщо в багатьох регіонах духову музику чути все рідше, в Усті вона ніколи не пропадала. І останні кілька років Олександр веде гурток такої музики при місцевій школі.
Духова музика супроводжує людей і в радісні, і в сумні миті життя. Якось Олександр Слободяник зловив себе на думці, що нема в селі жодної оселі, де б він не побував. Їздять устянські духовики і в сусідні села. Цікаво, що його фах спричинив те, що багато літ тому прилипло до нього прізвисько – Тромбон (він грає на цьому інструменті).
Воно зовсім не образливе, а навпаки – символічне і музичне. Нині в селі не кожен може згадати його прізвище, а по прізвиську знають усі. Колись у лікарні навіть лікарняний виписали на ім’я Тромбона Олександра Федоровича… Хоч сімейне життя кожного з братів складалося по-різному, та все ж і тут є спільність – в обох народилися син і дочка, обоє мають по троє внуків.
Незважаючи на те, що братам постійно доводиться бути на людях, працювати з людьми, вони залишаються скромними і навіть, як це не парадоксально, непомітними.
Головне для них – аби їхня музика доходила до сердець, проникала в душі. І їм це вдається. Завтра, 5 листопада, обом виповниться по шістдесят. Тож побажаймо їм і надалі залишатися такими ж молодими та енергійними, ще багато літ радувати інших своїм талантом і майстерністю.
Адже без музики уявити наше життя неможливо.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
