Мелодія її життя

Маленьке дитинча уважно стежило за тим, що відбувається на екрані телевізора, від чого щоразу мінявся вираз його обличчя – в залежності від того, про що саме йшлося у мультику. Дізнавшись про мету мого візиту, Римма Петрівна ще дужче розчервонілася і стала дуже схожою на відому на всю країну Руслану Писанку. Вдивляючись в обличчя цієї миловидної жінки, важко було повірити, що їй вже стільки років. На вигляд вона була значно молодшою. Зніяковівши, спочатку заперечувала, щоб про неї щось писати до газети. Тільки після наполегливих переконань,що про таких, як вона і її сім’я, повинні знати не тільки в селі, але й в районі та області, дала все ж на те згоду.

Народилася вона в 1953 році в Алтайському краї, там же вийшла заміж, вісімнадцятирічною народила свого первісточка Юрка. У 1973 році народилася донечка Євгенія, а в 1975му ще одна – Оленка, ще через два роки синочок Ігорок. Далі, як нитка за голкою, так сама висловлюється, поїхала з чоловіком у Михайлівку, де мешкали його родичі. Було це у 1980 році. Дітки знову з’являлися на світ, мов грибочки після дощу. З того часу, аж до самого виходу на пенсію, працювала на молочнотоварній фермі, постійно доглядаючи за нетелями. Жителям села не треба пояснювати, наскільки непростою була її робота. Набагато легше доводилося тим, у кого хоч були батьки чи бабусі, а в них – нікого.

Хоч дитячий садок працював круглий рік, відчинялися і зачинялися його двері далеко не в ту пору, коли розпочинали свій робочий день працівники ферми. Та й взагалі, кожний день року з такою сім’єю був робочим без поправок на свята та негоду. Добре, що останні роки хоч жили неподалік від ферми.

Коли ж поцікавився, чи щоразу при народженні дитини хоч мала декретну відпустку, вона ніяково зізналася, що жодного. Та і якими тоді були виплати на дитину. Ото тільки і пам’ятає, що пеленала і купала, радіючи. А вже на третій чи четвертий місяць навідувався завідуючий фермою, для годиться запитував, чи не скучила за роботою і чи не сняться корівки. А вже через день-другий після такого візиту Римма Петрівна приходила на ферму і швидко призвичаювалася до звичного її ритму.

При цьому цікаво, а може й повчально для когось, що не почув від неї жодних нарікань на непросте сьогодення. Єдине, чого вона бажала, щоб тільки була злагода в суспільстві.

Наймолодшому з її синів Іванові вже дев’ятнадцятий рік. В даний час на різних роботах вже працюють всі її десять дітей. Географія проживання дітей та онуків, яких теж вже у неї вісімнадцятеро, досить широка. Дві дочки, наприклад, живуть у Білорусі, на батьківщині дідуся Петра, в обох вища освіта. Олена – народний художник цієї країни, проводила персональну виставку своїх робіт. Відрадно, що всі діти, де б не проживали, підтримують зв’язки з матір’ю, по можливості навідуються до неї.

Діти, яких я знаю, досить порядні і добросовісні, працелюби, про них лише гарні відгуки. Вже сповна можна сказати, що кожна дитина з її сім’ї знайшла своє місце в житті. Біля матері у Михайлівці проживає один з її синів з невісткою і дитиною. Утримують в господарстві пару коней, корову, четверо телят, чимало птиці і всьому дають раду.

Неабияк поважають матір не тільки її діти, а й зяті та невістки. Для неї ж, як вона висловлюється, всі вони рідні. Найрідніші хіба що онуки.

Міцна сім’я, як на мене, ще й тим, що у ній кожна старша дитина доглядала за меншою, тобто була в неї нянькою. Міцною все-таки бути нашій державі, поки у ній ще будуть такі сім’ї. Римма Петрівна неодноразово обиралася депутатом сільської ради, членом вуличного комітету. За сумлінну працю її неодноразово відзначали почесними грамотами та подарунками. Її фото не раз було занесено на радгоспну Дошку пошани.

Коли народилася вже восьма дитина, їй було присвоєно почесне звання «Мати-героїня». Найвищою ж нагородою для неї, за її словами, є те, що Бог дав їй можливість не тільки народити, а й виховати десятеро дітей. А як додати до них ще й всіх її невісток та зятів, то кількість її дітей подвоюється і всі називають її тільки мамкою. А в матері немає різниці, хто свій, а хто «чужий», для неї всі вони – рідня.

Хоч у кожного свій життєвий шлях, єднає всіх те, що вони як у сімейному, так і в суспільному житті, високоморальні і тільки чесною працею заробляють на хліб насущний.

Спілкуючись з представниками цієї сім’ї, дійшов висновку, наскільки багато всетаки залежить від того, що діти змалечку навчені працювати, поважають батьків, старших.

До речі, Римма Петрівна, як мати, не шукала своїм дітям багатих зятів та невісток, хоч усіх Бог наділив красою і людською добротою.

Вже будучи на пенсії, коли виходила з дому, не раз, зізналася, повертала у напрямку ферми і аж спохватившись, йшла вже туди, куди задумала. Після того, як не стало радгоспу, а з ним і тваринництва, ще довго не могла звикнути, що вже не чути звуку вакуумних установок, під який стільки років розпочинався її робочий день. То була своєрідна мелодія, по якій можна було визначити час доїння і на якому саме корівнику його розпочато. Вона стала мелодією її хоч і напруженого, проте змістовного життя. Тож справедливо вважає, що недаремно жила і живе на світі.

Микола РУДИК, громадський кореспондент. с. Михайлівка.