Народилася вона в простій селянській сім’ї. Зрання мати залишилася вдовою з чотирма маленькими дівчатками. З дитинства вони пізнали ціну хліба. Чим могли допомагали матері по господарству та на колгоспному полі. Не було особливою трудністю для дівчаток щоденно долати п’ятикілометрову відстань від дому до школи, адже вони проживали на Левадах від Бирлівки. Навчалася Галя на «відмінно», любила працю, особливо господарювати на шкільних ділянках. Тому не було в комітеті комсомолу школи іншої думки, кого обрати бригадиром шкільної виробничої бригади. Бойчук виправдала довір’я своїх ровесників. Бригада складалася з ланок. Куратором учнівської шкільної бригади був учитель біології Яким Йосипович Павук. Під вмілим керівництвом педагога учнівська виробнича бригада досягла вагомих результатів по вирощуванню сільськогосподарських культур на пришкільних ділянках та на колгоспному полі.
Школа потопала в квітах.
При підведенні підсумків роботи шкільних виробничих бригад баланівська стала однією з кращих в Україні. Її бригадира нагородили медаллю.
Працю молодих людей було високо оцінено. Галину Бойчук і її заступника Сагієнка Володю нагородили ще й путівкою у табір відпочинку «Молода Гвардія».
Це другий випадок в історії шкільного життя нашого району, коли учнів нагороджували державними нагородами за трудову діяльність.
До речі, першим був нагороджений орденом «Знак Пошани» учень Бершадської школи № 1, житель села Війтівки Василь Візнюк, який в позаурочний та канікулярний час доглядав коней, виростив жеребця і подарував Маршалу Радянського Союзу Ворошилову. Однокласник Візнюка Микола Петрович Журавльов сьогодні згадує, що вони із заздрістю дивилися на Васю і кожен мріяв щось зробити також вагоме для держави.
Шкільний гарт працею Галині Бойчук не завадив. Вона здобула професію бухгалтера й працює по спеціальності.
Так склалося, що ще в шкільні роки зустріла своє перше на все життя кохання. Її чоловік, Анатолій Іванович Кіпчарський – провідний спеціаліст Південно-української атомної електростанції. Мають дітей, дочекалися онуків. З великою гордістю згадують вони свої шкільні роки і глибоко переконані, що посильна фізична праця є необхідною умовою виховання підростаючого покоління. В наші шкільні роки було нормою працювати в канікулярний період у місцевому господарстві на току, причіплювачем біля трактора, у городній бригаді тощо.
Правління колгоспів відзначало кращих учнів путівками до Москви, Ленінграда, Києва, Одеси, вручало нам грамоти й цінні подарунки.
Фізична праця була необхідною умовою, я назвав би її ліками для формування розумної та здорової особистості.
На жаль, сьогодні цього не розуміють багато батьків, вони оберігають своїх дітей від фізичної праці. Прибрати в хаті, полити вазони, попрацювати на присадибній ділянці чи доглянути худобу, або приготувати їжу стає проблемою для молодих людей.
Старшокласники відмовляються робити вологе прибирання у класних кімнатах, а батьки їх в цьому заохочують, наймають прибиральницю.
Виникає риторичне запитання: кому потрібна така «ведмежа» послуга? Виявляється, нікому – ні суспільству, ні батькам, ні самим дітям. Чи зможе така молода людина оцінити роботу прибиральниці, вчителя, лікаря чи власних батьків? Ніколи. Людина праці для неї це щось другорядне. Тому для нас стали нормою засмічені місця відпочинку, водоймища тощо.
Незайнятість і безконтрольність веде молодих людей в бари, кафе, до легкої наживи.
Щоб веселитись, потрібно їм самим заробити для цього гроші. Тільки тоді вони будуть поважати людину праці та берегти створені нею блага.
Це проблема не тільки школи, а й суспільства в цілому. Хочемо жити краще – привчаймо підростаюче покоління до праці.
Григорій ПОГОНЧИК, громадський кореспондент.
вранці -2…-4° 
