– Ми знаємо, що ви з великим задоволенням приїздите в рідну Маньківку, хоч це вдається нечасто. І землякам цікаво, над чим ви працюєте зараз, що вдалося зробити?
– Так склалося, що доводиться зараз більше часу віддавати журналістиці. Це – дуже жива справа, і я одержую від неї насолоду. Крім газети, в якій працюю, мої матеріали публікуються також в «Демократичній Україні», «Україні молодій», «Молоді України» та інших виданнях. Це в основному публіцистичні матеріали, яких уже назбиралося на цілу книжку. Підготувала також до друку дитячу збірку. А ще третій рік лежить рукопис книжки про Батурин.
Виникла необхідність перевидати і фольклорний запис про маньківське весілля. Та як видати все це? Мені кажуть у видавництвах, що потрібні гроші. Як тільки вони з’являться, то одразу ж надрукують. Я, на жаль, ні грошей не маю, ні шукати їх не вмію.
– Наталко, чи ця ситуація не викликає у вас ностальгію за радянськими часами, коли з виданням книг не було проблем?
– Не можу однозначно оцінювати ні минуле, ні сучасне.
Хоч часи моєї юності були позначені важкою суспільною задухою. Ще навчаючись у Балтському педагогічному училищі, я вперше почула про дисидентський рух, тоді ж прочитала заборонені вірші Василя Симоненка. Коли ж переїхала до Києва, потрапила в коло опозиційно налаштованої інтелігенції, яка шукала свої шляхи спротиву режимові. Але… Навіть у ті часи не тільки в кожному райцентрі, а й у багатьох селах, в тому числі і моєму, були книгарні, ще пульсували давні традиції та обряди, в основу яких були покладені народна мораль, мудрість, поетичність і краса. Що й казати про елементарні речі – повагу до старших, взаємопідтримку, доброту… Саме це єднало нас і було своєрідною духовною опозицією до тих дій влади, яка намагалася сформувати «нову історичну спільність» людей на основі бездуховності і безпам’ятства.
Нині ж ніби в нас нові часи, досягнуто нарешті такої довгожданої незалежності. Але чому нема в суспільстві належного спокою, чому в Україні все менше книг видається українською мовою, зовсім мало друкованих періодичних видань? Порожніють наші села, деякі зникають зовсім. Зрозуміло, ми не можемо змиритися з цим, і нам потрібно навчитися бути сильними.
– І яким ви бачите майбутнє України? Які перс - пективи її розвитку?
– Я вірю в те, що наше суспільство опритомніє, і падіння в нікуди припиниться. Нам самим потрібно відходити від принципу «моя хата скраю», не купуватися на різні обіцянки, і розуміти, що нині дуже багато сил працює не на конструктивізм, а на те, щоб збити людей з пантелику.
Треба усвідомити, що величезні кошти запущено на створення хаосу та безладу в духовній сфері. Скажімо, нині нав’язливо мусуються ідейки про поліетнічність і полікультурність нашої нації. Але ж в нашій державі близько вісімдесяти відсотків населення визнають себе українцями.
Тобто, ми – мононаціональна держава. Відтак, домінувати в нас повинно українське. На жаль, постійно мусується думка про пріоритет прав людини над правами держави.
Не маю жодних заперечень, що права людини потрібно захищати, але тривожить те, що одні відверто закликають топтати та руйнувати державу, а інші це вже роблять.
Тож українська нація повинна стати міцною і гордою. А сучасним героєм – не дволикий пристосуванець-демагог, а сильний, прагматичний і свідомий українець.
Маси об’єднає внутрішня ідея – державна велич України. Для цього ми маємо всі підстави. Але… Нас так гарно заколисують, мовляв, народ наш трудівничий, співучий, добрий, терплячий…Я б ще додала, що дуже довірливий, купується на різні обіцянки. І чи не в цьому одна з причин, що дві третини суспільства нині на межі виживання, хоч працюють люди не гірше, ніж у розвинених країнах світу.
Прикро, що всім править цинізм і галаслива піна. Поруйноване поняття совісті.
Залишається сподіватися на реформу системи влади.
Вона, ця влада, повинна стати ефективною і незалежною від персоналій, які своїми обіцянками лише дратують людей. І ще потрібні національне опритомнення та моральне очищення. Іншими словами, потрібен капремонт, удосконалення системи влади, її збалансування, щоб вона гризнею між собою не смішила світ.
Взагалі, наш народ мудрий і він навчиться вести діалог із владою на всіх рівнях, сформує нове мислення в оновленій та сильній державі, шануватиме, захищатиме і творитиме її.
– Наталко, думаю, доцільно буде завершити нашу розмову рядками з ваших поезій, які б підтвердили те, про що ми вели сьогодні мову… – Встаєш, державо, корінь стогне, жирує вороння і кличе Кодню, Берестечко, і знову хоче крові… А ти з’єднаєш Схід і Захід і до нового дня внесеш свої дзвінкі клейноди і хліб на рушникові.
Вів розмову Федір ШЕВЧУК.
вранці -2…-4° 
