Хливнюкова нива життя

Хливнюки – рід відомий у Тернівці, хліборобський. Тут зростав малий Миколка, вчився у батьків й односельців жити і працювати. Тут закінчив школу із золотою медаллю. А коли закінчував агрономічний факультет Уманського сільгоспінституту, його запросив у Шляхову тодішній керівник місцевого колгоспу Василь Михайлович Кавун. Тоді це господарство було лідером сільгоспвиробництва в Союзі, тож було чому навчитися. Невдовзі його тут обрали секретарем комсомольської організації, яка налічувала майже 600 юнаків та дівчат. Про їх гарні справи лідер шляхівської молоді неодноразово розповідав у виступах на з’їздах комсомолу України.
Якось після чергового повернення з Києва Григорій Йосипович Кузик – наступний керівник господарства, повідомив, що «Темний хоче забрати тебе в район, тож іди, набирайся досвіду».
В райкомівському кабінеті довго не засидівся – рівно через рік направили заступником у Війтівку, до Олексія Тимофійовича Гончарука, тож там також пройшов ще одну академію. А коли випала рідкісна нагода поїхати на Олімпіаду-80 у Москву – М.Ф. Хливнюка преміювали путівкою, доля знову вирішила його випробувати.
Звичайно, перипетії долі завжди пов’язані із конкретними людьми, з конкретною ситуацією. Так і в цьому випадку. Тодішній керівник району Іван Григорович Павліченко, викликавши на розмову, довго не пояснював: «Олімпіада, – каже, – від тебе не втече, через чотири роки поїдеш, а з Осіївкою гаятися не можна, треба очолити там колгосп». Це було 9 липня, саме вирували жнива, і з тих пір Микола Федорович працює всі роки керівником.
В Осіївці першими в районі ввели госпрозрахунок, нові методи господарювання. Невдовзі прийшли й досягнення та успіхи. Зростало тут не лише сільгоспвиробництво, а й будувалися дороги, об’єкти виробничого та соціально-культурного призначення, заможнішали люди.
Здавалося, що для Хливнюка настали тепер легкі часи – виробництво було налагоджене, заслужений авторитет також працював на нього, але… – Також 9 липня, але вже 1996 року, мою «осіївську олімпіаду» змінила «олімпіада джулинська», – розповідає Микола Федорович. – Відомий ще донедавна тут колгосп почав упевнено сідати на мілину. Згадуючи ті часи, Григорій Михайлович Заболотний – керівник району того періоду, зазначив, що тоді голову місцевого господарства двічі турляли з посади – першого разу за те, що не дає красти, а вдруге за те, що вже немає що красти.
Ось такий момент настав у Джулинці, і врятувати ситуацію попросили Хливнюка. Він роздумував. І все ж погодився, не міг відмовити Г.М. Заболотному, не міг відмовити людям.
Багато разів доводилося спілкуватися з М.Ф. Хливнюком, слухати про його непрості шляхи-дороги – скільки цікавих оповідей почув від нього про гарних людей-трудівників у селах, де він працював, скільки пам’ятних зустрічей було у нього з відомими керівниками області та держави. Зацікавлюють і його розповіді про трудову співпрацю з Василем Васильовичем Палієм, Анатолієм Олександровичем Павліченком та іншими керівниками, коли доводилося приймати всім разом своєрідну стратегію і тактику економічного та соціально-культурного розвитку трудових колективів, усього району.
Він неодноразово брав участь в урядових комісіях, численних нарадах на рівні перших осіб держави, очолював раду сільгоспвиробників району, обирався депутатом різних рівнів, має урядові нагороди.
Описувати все це в газетній статті – марна справа. Хіба що в книзі-спогадах, яку, сподіваюся, ще напише Микола Федорович.
… Як швидкоплинно біжать роки, ніби води Південного Бугу. Скільки сходжено-переходжено по матінціземлі, яка потребує постійного догляду. Тоді й віддячує за працю. Цю науку, засвоєну колись М.Ф. Хливнюком від старших колег і наставників, передає він нині вже й сам. За плечима у керівника ТОВ «Агрофірма «Джулинка» величезний досвід, знання, він здобув заслужений авторитет і повагу в людей.
– В Джулинці немає коли спочивати, – розповідає Микола Федорович. – Господарство велике, тож потребує постійної уваги. Рослинництвом займаємося в співдружності з наукою, співпрацюємо з різними інститутами, зокрема, з інститутом Юр’єва, з фірмою «Зоря. Маїс. Насіння». В тваринництві теж не обходимося без цього – маємо розвинуте свинарство, молочне стадо та відгодівлю, хоч і нелегка ця галузь. Але основу нашого виробництва складають люди – працьовиті і кваліфіковані.
Я свідомо уникаю всіляких цифр, пов’язаних з діяльністю цієї неординарної людини. Вони, звичайно, могли б доповнити портрет нашого ювіляра, але не хочу відволікати увагу читача від головного.
Понад усе хвилює Миколу Федоровича нинішня ситуація в сільському господарстві. Скільки років його вже реформують «згори», скільки спричинили руйнацій, а кінця їм ще не видно. А страждають люди, хоч Хливнюк і робить все можливе, щоб негативу в його господарстві було якнайменше.
– Спробуй тут розвиватися, – каже він, – коли ціни на все зростають, а на сільгосппродукцію переробники її постійно збивають. Хіба це ринок? Нині прагнемо сіяти лише перспективні та конкурентні сорти та гібриди, випробовуємо їх на своїх дослідних ділянках, які є одними з кращих в області.
Чимало вдається зробити цьому досвідченому керівникові, якому присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України».
І результати господарювання завжди відчутні. Але, як і раніше, Миколу Федоровича важко застати задоволеним.
– Якщо навіть при всіх теперішніх негараздах ми з року в рік з хлібом, – каже, – то можна уявити, що було б, коли відчутною була допомога сільгоспвиробникам з боку держави, як це робиться в усіх розвинутих країнах.
– Чи пощастило у житті? – запитав прямо.
– Мабуть так, – відповів упевнено.
Кожна людина по-своєму розуміє своє щастя. Але воно неодмінно в роботі, друзях, сім’ї...
У Миколи Федоровича багато друзів. У нього гарна родина, яку він цінує понад усе. Разом з дружиною Ольгою Василівною виростили і вивчили двох гарних доньок, дочекалися вже зятя й онука. Коли збираються всі разом – це найбільша для нього радість.
Тож з роси і води Вам, шановний ювіляре! Всіляких гараздів Вам і благополуччя.
Павло БАЙДАЛЮК.