Біленька хата стоїть вже опустошено,
Над вікнами віконниці облуплені, сумні,
І знову сльози падають непрошено:
Матусі вже немає більше, ні...
Як тяжко двері в хату відкривати,
Ще важче стати на поріг,
Де більше не зустріне мати.
Та залишився мамин оберіг.
Посеред хати – скриня гордовита,
Під вікнами – ослони вздовж стіни...
І дивиться на мене піч відкрита,
І рушники всміхаються мені.
Тут все мені нагадує про маму
І про родину, що тут колись жила.
Я перед ними на коліна стану
У хаті цій, що пам’ять зберегла.
Віра ПАЛАНИЧКА.
м. Бершадь.
Маньківка над Бугом – гучні весілля,
словечка пахучі, родючі поля...
Там хата, криниця, горіхова тінь
І голос живий багатьох поколінь.
Село, ти мене відпустило у світ,
як пташку гніздо відпускає в політ.
У світі було стільки сонця й принад!
І ти не гукало: «Вертайся назад...»
Та снились не раз мені Буг і садок, і школа,
а в ній – мій найперший урок;
на Трійцю я рвала у снах лепеху
й черешні гіркі на Бершадськім шляху.
Мовчиш... Ти уже забуваєш мене.
Та в тебе коріння глибоке, міцне
у серці моєму співає – навік!
В годину тяжку подає йому лік...
Наталка ПОКЛАД.
с. Маньківка – м. Київ.
вранці -2…-4° 
