Перші дні війни

Я біг у напрямку Яланецької залізничної станції, не уявляючи, що почалася війна. Німецький літак, скидаючи бомби на залізничну станцію, видно промахнувся, і вони впали біля дороги поблизу Сакійчиної криниці. Дві воронки від вибухів ще пахли димом, навколо виднілися осколки. Ще одна бомба утворила за собою глибоку, криничної форми яму, і не вибухнула. Ймовірно, вона й по сьогодні там.
Підібравши з землі один із осколків, приніс його додому і показав матері. Не думав тоді, що фашисти несуть нам стільки горя і крові.
І ось війна йде вже й по бершадській землі. У небі, де межують яланецькі і лісниченські поля, почув наростаючий гул нашого бомбардувальника, який, повертаючись з бойового завдання, низько маневрував над землею. Але фашистам вдалося його засікти, і ворожий літак на великій швидкості наздогнав бомбардувальника і зверху, майже впритул, кулеметною чергою «відрізав» йому ліве крило. Воно відокремилося від літака і полетіло до землі.
Вслід йому розкрився парашут. Пілот повільно приземлився. Далі виднівся шлейф чорного диму палаючого літака, який за лісом врізався в лісниченську землю. Ще двом пілотам не вистачило висоти, щоб врятуватися, і вони загинули.
У першій половині липня я разом з ровесниками пас корови поблизу залізничної станції Яланець. Стояв сонячний день. Десь о дванадцятій годині на п’ятківському полі ми почули тріскотню кулеметів. Неозброєним оком було видно, як лежали на землі наші солдати і вели бій, і як земля, зрита кулями, злітала вверх, здіймаючи куряву.
Щодуху погнав тоді корову додому.
Перед порогом нашої хати старший лейтенант і два солдати пили воду, яку їм подала мама. А так, як корова, забігши у двір і злякавшись, шугонула на город, побігла за нею і мама.
– Ложись! – Воздух! – подав команду офіцер. Застрочив кулемет, і кулі десь на відстані з долоню від моїх босих ніг спороли землю, а над головою мами скосили коноплю.
Фашистський літак розвернувся, але солдати заховались.
Надвечір за селом фашисти розпочали артпідготовку, яка тривала до дванадцятої години ночі. Снаряди зовсім близько пролітали біля нашої хати і вибухали під лісом, що за три кілометри від села.
Ранок заволокло густим туманом. Мама подоїла корову, зав’язала глечик у хустину, і я поніс молоко до діда Сергія і баби Дарки Куцих на паралельну з нашою вулицю. Праворуч по ній були житлові будинки, ліворуч – панський садок, успадкований колгоспом, в якому окопалися наші солдати.
Фашисти розпочали вранішню артпідготовку по окопах. Вибухи переміщались до колгоспу. Одним із снарядів знесло дах хати Оліянни Воронюк, а їй самій Бог подарував життя.
Я біг попід колгоспний штахетний паркан, намагаючись вийти з-під обстрілу. Але тут снаряд збив з конюшні колоду соломи з верха і впав перед хатою Созона Гончара.
Прогримів вибух, і мене ніби рвонуло за руку. Болю я ще не відчув, але вже побачив оголену кістку великого пальця лівої руки.
На крик дружини і дітей вбитого цим же снарядом Созона бігла сусідка Марія Божок. Помітивши, що мене поранено, вона розірвала ситцевий фартух і перев’язала мою руку. Кров стікала вже по ліктю і її каплі падали на землю...
А у великому пальці моєї руки ще і по сьогодні є осколки німецького снаряда, як пам’ять про війну.
Олександр ЧОРНОВОЛЮК, ветеран війни і праці.