Я прийшов зранку на автобусну зупинку, де разом з іншими односельчанами зайшов у салон автобуса «
Шляхова-Вінниця», який відправлявся, наскільки пам’ятаю, о сьомій годині сорок хвилин.
Показав посвідчення водієві, але той невдоволено буркнув, мовляв, роз’їжджають тут безплатно, катаються тудисюди. Я мовчки витягнув п’ять гривень і дав водієві.
А він виявився напрочуд совісним – дав квиток!
Взяв я той цетлик, та всю дорогу почував себе якось не по собі – соромно було перед іншими людьми в автобусі за те, що нібито «зайцем» хотів проїхати. Хоч який я «заєць», якщо державою дано мені право на пільги. Правда, до самої
Бершаді так і простояв, незважаючи на поранену під час війни ногу. Ніхто не поступився місцем… Заспокоївся я трохи аж після відвідання лікарні. Хотів було викинути той автобусний квиток, але, глянувши на нього, побачив, що коштує він не 5 гривень, а 5 гривень 34 копійки. То це, виявляється, я ще й винен залишився водієві! Але де його знайти, щоб віддати? Не буду ж постійно чергувати і чекати на зупинці.
Тому вирішив звернутися через газету до водія: завітайте при нагоді в Джулинку, запитайте, де я живу, вам усі скажуть і покажуть. Тридцять чотири копійки я вам обов’язково віддам. Не хочу бути винним… Олексій СТЕПОВИЙ, учасник бойових дій.
с.
Джулинка.
вранці -2…-4° 
