СЕЛО ЗАЧЕКАЛОСЯ ПЕРЕМІН

Чомусь так виходить, що як тільки з'являються види на непоганий урожай, у державі обов'язково виникають якісь події в супротив цьому. То вводилися купони, то гривня, та починалася інфляція і так далі. Наскільки вже складним був минулий рік – через погодні катаклізми, але у фінансовому плані все ж було легше, як у цьому, коли маємо рекордний урожай.
Невже ми дійсно вже неспроможні на рівні держави нічого ні планувати, ні розраховувати зарання на вироблювану продукцію? Робити якісь капіталовкладення буває ризиковано тільки через те, що хтось там зверху ніби навмисне стежить, щоб тільки встигнути вставити нам палиці в колеса. Щоб ми не жили, а лише виживали.
Та найбільше ображає сільгоспвиробника те, що зібравши рекордний урожай – по окремих культурах такого ще на було в Україні, маємо на нього ціни, яких теж ще не було у нашій державі. Вони опустились до рівня 19941995 років. Але ж тоді ціни на енергоносії, основні засоби були зовсім іншими. Господарювали взагалі в інших економічних умовах.
І ще не стільки брала б за них образа, якби знизилися вони у магазинах. А то на пшеницю вони стали менші в три рази, а хліб і хлібобулочні та макаронні вироби чомусь не стали дешевшими ні на копійку. Виходить, хтось на цьому має прибутки, яких у сільському господарстві ніколи не було і не буде при такому підході.
Якось, щоб втрутитися у ситуацію, на обласній раді сільгосптоваровиробників ми навіть змушені були прийняти рішення про оголошення акції протесту по несплаті податків. Звернення направили до інших обласних організацій сільгосптоваровиробників, щоб надати їй характеру загальноукраїнської. Адже умови, в яких живемо, не піддаються ніякій логіці. Правлять бал у нас чомусь перекупники та посередники.
Наприклад, кілограм гречаної крупи у магазині коштує 6-7 гривень, а гречку у нас чомусь хочуть закупляти – не більше як по тисячі гривень за тонну. Ми розуміємо, що вихід круп з неї відсотків з шістдесят, але 300 відсотків прибутку – це вже занадто.
Коли ціна на соняшник торік була 4700 гривень за тонну, то олія коштувала 12 гривень за кілограм. У цьому ж році соняшник купляють тільки за тисячу, а ціна на олію чомусь та сама.
Але найголовніше питання, яке на сьогодні "зав'язується" на селі, все ж соціальне. Якщо раніше наші люди були зайняті у буряківництві, будівництві, на фермах тощо, то тепер через нестачу коштів нас змушують скорочувати робочі місця. А в нас же три населених пункти – Маньківка, Крушинівка, Шумилово. Складається враження, що окремі державні структури лобіюють інтереси певних структур, фінансових груп, які на людських проблемах заробляють чималі дивіденди.
Особисто ми, керівники сільгосппідприємств, вважаємо, що у наших верхах взагалі, чого доброго, не володіють ситуацією, що робиться в низах. Та ще й поскаржитися нікому. Тож тільки і залишається селянину з року в рік виживати. Хіба не парадокс, коли при рекордному урожаєві маємо рекордні збитки?
Маючи вал біля п'яти тисяч тонн зернових ранньої групи, семисот тонн соняшнику, більше тисячі тонн ріпаку, чималий урожай насіння гібридної кукурудзи, сої, зернової кукурудзи, змушені в нашому товаристві збувати все це по демпінгових, низьких цінах. Бо і податки треба платити помісячно, і все інше. У багатьох господарствах взагалі вже ні коштів, ні продукції, тільки борги.
Найкраще було б наявне зерно перепустити через тваринництво, але нас знову ж таки "навчили", що як тільки починають зростати ціни на м'ясо, одразу ж відкривається кордон, через який завозиться дешевша, але досить неякісна продукція. Конкурувати ж з поляками не можемо, бо вони мають дотації від держави на гектар посівної площі і навіть на продукцію, яку вивозять за кордон.
Здавалося б, у мене, як у голови ради сільгосптоваровиробників, голови постійної комісії райради, директора господарства, є серйозні важелі впливу. Але в масштабах району і навіть області ми вже нічого зробити не можемо. Натомість очікуємо конкретних дій з боку держави. Як тільки сьогодні не займатися ринком зерна, наступний рік може бути ще більше збитковим.
Коли глянути збоку, то Маньківка ніби й живе повноцінним життям, навіть газифікується. Насправді ж соціальні питання в усіх трьох селах вирішуються надто складно. Якщо колись у нас було 120 будівельників і все будувалося господарським способом, то на сьогодні чимало з них, щоб підтримати сімейний бюджет, на відхідництві у великих містах. Підтримкою селян були і підсобні господарства – дехто утримував по 3-4 голови ВРХ. На жаль, і тут виникли проблеми. Відколи молоко почали купляти по 1,3 гривні за кілограм, утримувати корову стало невигідно.
У нас в товаристві біля двохсот працюючих. Це гарні, добрі люди – мої земляки. І мене, керівника, постійно не покидає думка, як бути з ними надалі. Тим більше, що пенсійне законодавство у нас таке, що як тільки немає у когось місячної заробітної плати, рік стажу йому вже не рахується. Нехай пояснять мені державні мужі, як у сільському господарстві можна забезпечити впродовж всього року людей роботою.
Іноді чуємо, що де приходить інвестор, там зростає заробітна плата. Але хто коли рахував, яка вона в них на гектар ріллі, або на одиницю вироблюваної продукції? У нас вона теж давно була б, як у інвестора, але ми на сьогодні свідомо змушені утримувати на робочому місці д в о х - т р ь о х працівників, де могла б справлятися одна людина. Відправляти когось з роботи у такий складний час просто злочин, у кожного ж сім’ї, діти.
Ми, звичайно, допомагаємо населенню навіть в таких умовах.
Наприклад, жінок, зайнятих колись у буряківництві, залучили на вирощування овочів.
Але знову ж таки виникла проблема з їх збутом. Якщо з помідорами та огірками ще давали раду на базарі, то з капустою і столовими бурячками значно складніше. Була домовленість на поставку їх тюремним закладам, але перепоною став тендер. Спробували у військову частину, а там харчуванням вже займаються комерсанти.
Виходить, що і проблему збуту овочів треба вирішувати у масштабах держави.
І про це мова велася вже не раз. Як керівник, депутат, голова постійної комісії, торік у Міністерстві брав участь у розробці програми по виробництву цукросировини.
Але те, що пропонували ми, керівники, чомусь не увійшло у прийнятій програмі. Тож складається враження, що дрібних виробників взагалі хочуть витіснити з ринку.
Вирішуючи соціальні програми, допомагаємо лікарні, школам, бюджетним організаціям, у благоустрої сіл, газифікації. Овочі працюючим продавали по знижених цінах. На жаль, у селах вже накопичуються проблеми, вирішення яких нам не під силу.
Таких будинків культури, наприклад, як у нас, в Маньківці, немає більше в області.
Ми ж не в змозі навіть його перекрити. А тут працюють прекрасні гуртки, спортивні секції для молоді, відновити які ми домоглися, і навіть є неабиякі здобутки, а от відправити спортсменів на змагання, буває, немає за що.
Допомагаємо і лікарні. Але зайнятися вирішенням цих проблем годилося б державі.
Якби нормально справи йшли у сільському господарстві, то допомагали б суттєвіше.
У цьому році ми видали по тонні зерна на кожний орендований пай. Враховуючи, що землі на нього у нас припадає найменше по району – всього 1,4 гектара, по стільки, в розрахунку на гектар, не видав, здається, більше ніхто. Це до 4,5 відсотка від його вартості. Але цього для повноцінного життя селянина надто мало.
Щодо опозиції, яка тепер є у кожному селі, то вважаю це за нормальне явище. Село зачекалося перемін.