Поет рівний епосі. Не завжди, але є. Не тільки в тих епохах, у яких жили, а й у тих, що грядуть. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… А далі хто? Цю велику трійцю національних месій продовжила наша сучасниця Ліна Костенко.
Та й березень, світлий березень подарував світові її, поетесу геніального обдарування. Вона в свою чергу віддарувала не тільки поезії – відкриття, а й кришталево чистий, незламний характер, об який ламали зуби і тоталітаризм, і нинішня демократія з чиновницько-грабіжницьким лицем.
Вона зуміла, змогла…
І вивела нашу літературу на світову орбіту, створивши нову якість, форму, відкривши для Європи, Америки і всього світу нові теми, образи, гармонії, трагедії, властиві українській землі, але суголосні загальнолюдським. Ліна Костенко явила людству складну, щедру на добро, вихльостану метеоритними дощами тисячоліть і спраглу до щастя і волі українську душу. Нікому з поетів до неї і, мабуть, ще надовго після неї не вдасться відкрити в цій історії і в людській душі такі поклади і такі вирви, перед якими застигають у захваті і в скорботі і Вавілон, і Ніл, і Троя, і Рим та Карфаген. Вона вичленила єдино правильну дорогу до свободи.
…Мучусь в хаосі слів. Підбираю потрібне. Так, подвижництво. Духовне! У повсякденній копіткій праці, без розрахунку на славу й винагороду. Вона свій вибір зробила і сповна усвідомлює високу місію: «Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила».
Це не поза, а позиція. Позиція людини, що навічно повінчалася з працею. Обручкою, яку вона носить гордо, стало її прозріння. Прозріння на творення нового дня…
А поетеса творить… творить, аби не тільки ми, а й майбутня Україна увійшла в світ з повними відрами. Не води – духовних скарбів, якими міряється гідність і місце будь-якої нації у сім’ї народів Землі.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член НСЖУ, лауреат премії ім. В.Думанського.