Вже стало стереотипом, що там, за кордоном, людям живеться краще. І щемить у грудях образа за країну, в якій народився.
… Та сум за рідною землею змушує емігрантів повертатись додому хоч на тиждень. Цього літа, як і щороку, приїхав у рідну Бершадь колишній міський голова, Анатолій КОКОШКО. Він вже 12 років проживає в Німеччині, в країні, де люблять пиво і м’ясо, гордяться Ніцше й Ейнштейном та непогано живуть.
Поселився наш земляк в столиці Саарської землі – Саарбрюккені (південний захід Німеччини). Про цю землю досі сперечаються – це німецька Франція чи французька Німеччина? Адже місто в минулому переходило з одних рук в інші, бо розташоване на самому кордоні. Нині в Саарбрюккені змішаність націй, але ніякого расизму, бійок, агресивної налаштованості. І от в цьому маленькому, але багатому містечку з українським громадянством у паспорті Анатолій Феодосійович з дружиною насолоджується життям на пенсії. Саме насолоджується (!), а не проживає… Велосипедом їздить у Францію на риболовлю. Щоранку з дружиною ходять по магазинах, стежать за акціями по зниженню цін, щоб не переплачувати марно. Мають свій маленький der Garten (cад), де ростуть чорнобривці.
– Здалеку видно, що ми українці, – усміхається чоловік.
А ще Анатолій Феодосійович щовівторка ходить до «Клубу сеньйорів». Це культурні збори різних верств населення, що проживають в Саарбрюккені. Більшість – євреї, решта – слов’яни. Тут вони збагачують свій інтелект завдяки лекціям, які читають самі ж члени клубу, спілкуються, переглядають фільми і просто культурно проводять час.
У Німеччині пенсія – це найкращий період життя. Країна робить все для того, щоб людина добре провела свій заслужений відпочинок, – розповідає Анатолій Феодосійович. – Die Аlterheilen (будинки пристарілих) облаштовані, як п’ятизіркові готелі.
А що в нас? Мізерна пенсійна плата не дозволяє навіть забезпечити себе продуктами й медикаментами. Фінські пенсіонери, наприклад, отримують 450 євро, і люди вважають, що цього недостатньо. Про яку радість пенсії може йти мова в Україні, де самотня літня людина рахує останні копійки біля каси?
– Я не знаю, як тут жити, – розводячи руки, говорить Анатолій Феодосійович. Страхова безкоштовна медицина, доступність цін, політична стабільність… Усі ці блага для нормального життя доступні в європейських країнах, коли в Україні – це в далекому майбутньому. А ми дивуємось, чому чисельність науковців за роки незалежності у нашій державі скоротилась у три рази і чому більшість молодих людей хотіла б вчитись і працювати за кордоном. Але… У кожного українського емігранта є глибокий сум в очах. Чому?
– Там, де ми живемо, все прекрасне, але воно не наше. Постійне відчуття, що ти чужий, – відповідає наш земляк. – Ступаєш на чистий асфальт, милуєшся пишними садами, просторими будинками, чистотою і разом з тим, усвідомлюєш, що це не твоє. Але як би сумно не було виїжджати з рідного будинку, українці продовжують відкривати візи у Німеччину, Італію, Канаду, США… Стереотип, що десь краще, вже вкоренився в наш менталітет. Куди нас приведуть подальші дії влади і чи зміниться нарешті щось? Сподіваємось. Адже терплячішої нації, як українці, годі й шукати.
Юлія ТОДОРЕНКО.
вранці -2…-4° 
