Але… Чомусь тільки 9-го травня згадуємо ми Велику Перемогу. А дехто нічого не слухає та не дивиться… Що з нами сталося?
Українці масово виїжджають за кордон. Нашу молодь не влаштовує нинішнє життя, третина хоче емігрувати. «Виникає бажання відвезти дітей в іншу країну, виїхати самим – туди, де нас ніхто не чекає, але де є хоч сякий-такий порядок»,– зазначає експерт у рамках дослідження «Український характер» Олена Донченко.
Покидають Україну без жалю… Тікають, як миші з тонучого корабля. А ще кілька десятиліть тому їхні дідусі боролися за цю Україну для них, для своїх дітей та нащадків.
Вони також могли залишити її напризволяще, але вибрали складніший шлях – боротися за її незалежність, за життя на рідній землі.
«Яка орда нам гідність притоптала?» – запитує в одному із своїх віршів Ліна Костенко.
Справді, у нас є ким пишатися, варто хоча б вийти 9 травня та подивитися на дідусів у сіреньких костюмах з приколотими орденами та медалями. І тільки тюльпани та бузок додають сивим вусам життєвих барв. Подивитись і гордо сказати собі і світові, що ми представники нації славних героїв.
Економічна криза, інфляція, політичні дискуси – все це ніщо у порівнянні з тим, що залишилось у далекому сорок п’ятому. Війна багатьох людей з’їла та кров’ю запила.
В цей день наші ряди густішають тими, котрі зустрілись з нею поглядами, але зуміли вижити. Відчули подих смерті мурашками по шкірі і зберегли ці спогади для нас. Не для того, щоб злякати, а для того, щоб застерегти, щоб ми знали, що ж таке ця «чума» сорокових років минулого століття. Щоб ми усвідомили, що може бути гірше, аніж подорожчання капусти та гречки. Щоб усвідомили свою роль у побудові високорозвиненої країни. Щоб боронили свою історію. Щоб завжди стояли на сторожі рідного слова.
У школі я мало розуміла ці парадові мітинги. Все проходило за звичними сценаріями. Не надавала особливого значення щорічним демонстраціям. Певно, як і більшість безтурботних підлітків.
Але зараз я добре розумію, що кожного року ми приходимо до монументу Слави, щоб НЕ ЗАБУТИ, яку ціну заплатив народ за наше мирне існування, за можливість просто жити.
Зі сльозами на очах зустрічає цьогоріч День Перемоги останній живий ветеран Малої Киріївки Іван Герасимович Сметанський. 9 травня – найулюбленіший його день. Вважає його своїм днем народження. На 92-му році життя не пам’ятає вже, коли народився, але ніколи не забуде, коли разом з іншими переміг ворога. Обов’язково має покласти квіти в цей день до пам’ятника своїм загиблим товаришам та рідному братові, який загинув на фронті 1945 року, незадовго до Перемоги.
Час не стоїть на місці. Все далі віддаляються від нас криваві бої першої половини сорокових. Їх учасників залишається все менше і менше.
Вони проклали своїми життями дорогу визволення, дорогу нашого майбутнього.
Найменше, що ми можемо зробити, – це встелити її квітами, не дати зруйнувати її політичним повеням та економічним засухам.
…Будуть урочисті мітинги та демонстрації, святкові феєрверки та кінострічки про війну, тисячі слів та ріки сліз.
Але головне – це усвідомлення Дня Перемоги не просто як свята, а як найбільшої і найважливішої події ХХ століття.
Ірина МАЛІЦЬКА, студентка Львівського національного університету ім. І.Я. Франка. с. Мала Киріївкам. Львів.
вранці -2…-4° 
