«Ні в місті, ні в селі»

Чимало мешканців району ще пам’ятають, як славився донедавна цей закуток району. Адже тутешні землі належали одному з кращих в районі і області війтівському господарству. Була навіть ферма, люди мали роботу. У Війтівці тоді навіть з гордістю казали, що Жорняки і Ворони – то, мовляв, мельницький край. Бо хоч населення тоді тут теж проживало не так багато, діяли аж два млини, які славилися якістю борошна на всю округу. Про гранкар’єри, один з яких у Воронах ще і по сьогодні постачає будівельникам камінь і щебеневу продукцію, не варто, мабуть, і розповідати. Бо всім про це відомо. Пам'ятають також і гідроелектростанцію, про існування якої, як і обох млинів, нагадують тільки руїни. Тутешнє населення ще і до цього часу не може збагнути, навіщо їх зруйнували, коли нині стільки ведеться про екологічно чисту, дешеву електроенергію. Нехай би оберталася ота турбіна, все ж була б якась від того користь.

Населення цих, по суті хутірських, як про них кажуть, вулиць, тепер вже на пальцях можна перелічити. Затрималося воно певною мірою хіба що у Жорняках.

Сприяє тому не стільки відносно ближча відстань до підприємств міста, куди можна добиратися на роботу, як наявність єдиної торговельної точки, у якій можна придбати хоча б найнеобхідніше для життя. Гарно відгукуються і про клубну установу, у якій міська влада хоч і не часто, а все ж організовує хоч якісь заходи. Щоправда, зовнішній вигляд будівлі зовсім не вабить, та і відчиняє вона свої двері не так часто, як в інших селах, бо в клуб, просто-на-просто, немає вже кому ходити. Жорняки ніби і приміська зона, і місця тут не гірші, ніж на деяких курортах, а населення працездатного віку залишилося одиниці. Тільки вибухи у гранкар'єрі по сусідству у Воронах періодично нагадують, що не завмерло тут ще життя. Та і про тутешні ставки рибалки пам’ятають.

У такій тиші, а то і в глухомані, й народжуються часто цікаві думки. Наприклад, тепер можна почути, що нібито люди остерігаються жити в таких місцях і кочують поближче до благ цивілізації. На вулиці ж Суворова, це у Воронах, довелося почути протилежне. У них, мовляв, є вже люди, які настільки звикли до тутешньої тиші і природи, що, навіть навпаки, можуть остерігатися міської метушні.

Щоправда, є гарний приклад, коли один з міських жителів купив тут хату і посадив чималий сад. Але не тільки у містах, виявляється, де багато народу, а і в таких напрочуд тихих місцях чорти, як кажуть, водяться. Один із місцевих доброзичливців повисмикував оті яблуні і проміняв зрозуміло на що.

От кажемо тепер, що винне у всьому нібито безробіття. Але у цій на сьогодні глухомані довелося переконатися, що не завжди, наприклад, безробітні тут є, адже один з бригадирів ставка розповідав, що за плату по 50-70 гривень у день не вдається нікого знайти, щоб косив очерет.

Щодо даної проблеми, то дехто з тутешніх жителів висловлюється: якщо конкретна людина працьовита, хазяїн, то робота сама її знайде. Таким добре живеться скрізь – і в місті, і в селі. Від тих же, хто не працює, довелося почути щось напрочуд дивне: що здебільшого, насамперед, їх цікавить заробітна плата.

Про саму ж роботу, як і про те, що оту заробітну плату треба відробляти, ніхто не мовив ані слова.

Ще однією проблемою на Воронах є питна вода. Носити її доводиться досить не близько від колодязя. І колодязь не викопаєш, бо скрізь каміння. Для тих, хто спромігся подбати за себе своєчасно і обладнав, як от подружжя Папчуків, на подвір'ї у камені свердловину, такої проблеми не існує, але їх спіткала вже інша невдача. Вперше в житті довелося бачити закованим у метал верх отієї свердловини, ніби гроші у банківському сейфі.

Але цьому є виправдання. Ті, хто посвоєму розуміє, як легко можна на щось розжитися, викрали у них вже два насоси. Викрадали їх і в сусідів.

В цілому ж висновок щодо того, яким чином раз і назавжди здолати оте безробіття, зробити не так просто. Бо навіть у подружжя тих же Папчуків, яке в парі вже 36 років, погляди на неї різняться. Василь Миколайович вважає, що тільки тоді в їх місцевості поселятимуться люди, як їм створюватимуть робочі місця. Тетяна Трохимівна, його дружина, дещо іншої думки і як аргумент наводить приклад одного з своїх синів. Залишившись без роботи, він не чекав манни небесної, а завів чимале домашнє господарство і про якесь там безробіття і слухати не хоче.

Залишається тільки додати, що навіть у такій ситуації не так просто буває вгодити населенню. До Жорняків, наприклад, є висипна дорога. Тільки-но на ній з’являється ямковість – починають скаржитися, що немає як проїхати. А як її прогрейдерують – знову скарги, що через куряву за колесами автомобілів навіть білизну після прання немає як вивішати.

Заасфальтувати ж дорогу поки що фінансово неможливо.

Ось так і живуть тут люди, які ще залишилися. Якщо зважати на їхню реєстрацію, то ніби у місті, насправді ж кажуть: живеться їм набагато гірше, як у селі. І поки що навіть важко щось їм порадити.

Здавалося б, реалізуючи продукцію тільки гранкар'єрів, можна було б дану місцевість «озолотити». Але це вже загальнодержавна проблема. Якби у нас велося будівництво, як колись, по-іншому завирувало б життя і тут. Залишається тільки сподіватися, що так воно колись і буде. І тут, у приміській по суті зоні, може з'явитися ще одне, як його у нас називають, «поле чудес» з новобудовами.

Павло КУШПЕЛА.