Років двадцять тому багато жителів нашого міста почувалися щасливчиками - вони, нарешті, отримали садово-городні ділянки на колишньому колгоспному полі. Радість від десятьох соток швидко перейшла в іншу фазу - люди почали перейматися тим, як облаштувати свій клаптик землі. Більшість одразу почала висаджувати картоплю та інші городні культури. Дехто привіз на «фазенду» будівельні матеріали, аби спорудити, як було зазначено у виданому будівельному паспорті, дачний будиночок.
Минали роки, росли фруктові дерева, що їх дбайливі господарі посадили майже зразу ж після одержання наділу. З’явилися перші яблука, груші, сливи, вишні, черешні. Та замість очікуваних і акуратних будиночків на небагатьох ділянках постали лише якісь вагончики та примітивні халабуди. Кілька чоловік із нашого масиву, що одержав назву Весняна вулиця, зуміли привезти будівельний камінь, який, правда, так і залишився у купах. Я особисто разом зі своїми сусідами спромігся лише на халабуду - піднавіс, що його оббили іржавою бляхою.
Вважалося, що все це - тимчасово, з часом (якщо розбагатіємо) спорудимо типовий цегляний будиночок… Єдиною перевагою тієї «хати» було те, що могли сховатися від дощу. Правда, через відсутність дверей і надійного замка залишати інструмент та врожай у піднавісі не ризикували. Сапи та інші знаряддя праці залишали влітку у густих міжряддях картоплі чи інших культур.
Люди щовесни виходили на свої «дачі», що неабияк допомагало багатьом розв’язувати продовольчу проблему. Пам’ятаю, що ми з дружиною кілька років підряд навіть проводили експерименти з вирощування різних сортів картоплі. Одного року їх у нас було десяток. А ще ж вирощували різні овочі, навіть екзотичні і призабуті культури на кшталт баранячого гороху (нуту) чи сочевиці. Гарнородила квасоля. Не існувало проблем із поливом - у долині протікає невелика річечка, звідки носили воду.
А радість від вирощеного власноруч урожаю не зрівнятині з чим. З часом ейфорія від ділянок почала змінюватися на скептицизм і розчарування. Найперше - через злодіїв, які почали тут «хазяйнувати» у відсутність господарів тоді, коли з’являвся перший урожай. Наші «дачі» - за кілька кілометрів від міста, ніхто їх не стереже, тож спритники користувалися цим і «паслися». Власники «фазенд» скаржилися на те, що у них вирвали увесь урожай цибулі, часнику, забрали помідори, огірки, вирізали капусту. А в одного хтось викопав уночі картоплю, ще й записку написав: «Ти садив - трудився, я копав - трусився». Причому більше потерпали ті, чиї городи розміщені далі від дороги. Наша ж ділянка - на видноті, тож спочатку нас любителі дармівщини не турбували. Та кілька років тому і ми відчули на собі діяльність членів «городньої» бригади. Причому з самої весни. Одного разу не побачили на
звичному місці купленої на базарі і посадженої кілька днів тому грушки. А згодом і заховані сапу, лопату та граблі хтось поцупив. На жаль, не знайшла підтримки ідея організувати почергову охорону врожаю.
Щоразу, коли виїжджали на город, нас чекав якийсь неприємний сюрприз на кшталт згаданих вище. І радість від «сродної» праці змінювалася розчаруванням, що поєднувалося з обуренням. Та кого ти будеш шукати і вимагати для нього покарання? Лише вітра в полі… І все більше садово-городніх ділянок перетворювалися на місце вирощування лікарських рослин. В одного нашого сусіда покинутий город щовесни покривається жовтим килимом - це розкошує кульбаба. Ми якось назбирали цих маленьких сонечок і наварили з них цілющого меду…Але більшість залишених городів просто заростає бур’янами. А ще залишають свої наділи люди, які змушені це робити через стан здоров’я чи похилий вік. Тож тепер із десятка наших колег, з якими колись разом одержували ці вистраждані ділянки, ще сяк-так обробляє свою землю лише один. Та й то висаджує культуру, яку найлегше обробляти,
- гарбузи…
Чимало вплинув на те, що велика кількість людей відмовилася від «дач», і такий фактор, як відстань. Скажімо, від нашого будинку до цього місця, де, попри все, багато років не тільки охоче працювали, а й відпочивали, рівно чотири кілометри. Колись мали свою машину, бензин коштував менше гривні за літр. Проблеми дістатися сюди не існувало. Та коли пальне почало дорожчати, а машина частіше ламатися, вирішили з дружиною змінити транспорт - пересіли на велосипеди.
Спочатку це було щось! Як гарно влітку, ще до сходу сонця, поки не настала спека, приїхати на свою «дачу» і добре попрацювати на себе. Втоми від цього не відчували. Та роки і здоров’я не обманеш. І нинішнього року вперше за два десятиліття змушені були (сподіваємося, тимчасово) зробити перерву і перейти на овочі з базару. Підрахував, що навіть при цінах, які постійно зростають, це вигідніше, ніж вирощувати їх самому. І нема впевненості, що виростиш їх для себе, а не для злодія… А ще ж може і не вродити.
У «дачному» питанні є одна правова проблема, розв’язати яку ще не знають як. Справа в тому, що багато людей приватизували ділянки. І тепер ніхто не має права цю землю забрати. Навіть якщо вона заростає бур’янами. На іншому масиві, біля села Бирлівки, практично всі ділянки нині покинуті. Селяни, які живуть поблизу, пасуть тут зараз худобу. Але облаштування офіційного пасовища не можуть домогтися саме через те, що деякі ділянки приватизовані.
Попри все, нинішнього літа нам так не вистачає нашої «дачі», де простір, де так легко дихається, де бачиш, як все, посаджене чи посіяне твоїми руками, росте, дарує радість.
Це відчуття не порівняти ні з чим.
вранці -2…-4° 
