А в більшості сімей поряд з Мамою був або, на щастя, є Тато – добрий, справедливий, розумний, сильний, найкращий. Про такого тата має бути сказано, оспівано – не менше… Скільки пам’ятаю – в дитячих садочках звучить одна і та ж пісенька: «Сколько песен мы с вами вместе спели маме своей родной. А про папу до этой песни не было ни одной…». Над цим задумуюсь, мабуть, не я одна, а більшість із нас, у кого, на жаль, його вже немає.
Гортаючи тепер не модний перекидний календар, очам не вірю: 16 вересня – День батька. І якось совісно стало мені перед ним (нині вже покійним).
Здавалося б, я була непоганою донькою, бо піклувалася про нього до останніх днів його земного життя. Та, мабуть, є якась моя вина перед ним, якщо зараз звертаюсь сама до себе із запитанням: «Що бачив він у своєму житті? З чим пішов у землю, яка була для нього всім?». Адже все життя працював механізатором. Його портрет беззмінно був на Дошці пошани.
Коли переїхали з Хмельниччини у Флорино, батько був уже пенсійного віку, здоров’я не було. У жнива він працював на току тодішнього колгоспу ім. Димитрова.
За своє життя він багато років здавав безкоштовно кров, рятуючи людей. Був нагороджений медаллю «Почесний донор» тодішнього СРСР.
Зараз пригадується все, що було при його житті дріб’язковим.
Це коли прокидались раненько від дзвінка, а в дверях стоїть тато і винувато, наче б на постій проситься: «Мама дерунів напекла, то я гаряченьких привіз…». Таким же мовчазним, заклопотаним і винуватим він все частіше приходить до мене і тепер. І, багато запізніло зрозумівши, хочеться мені зробити, сказати або принаймні, щоб ви, шановні читачі, прочитавши цю сповідь, могли багато що зробити для живих, які поряд із вами.
Більше взнала про тата, яким він був, уже по його смерті, спілкуючись із мамою, на що вона казала: «Всього було, дитино, в житті у наших з батьком стосунках, але я багато чого стерпіла, аби у вас чотирьох був тато… Бо для вас він був найкращим…».
Це вже, мабуть, до молодих – чи все роблять молоді мами та й свекрухи, тещі, аби в дитини був тато? На думку спали, не знаю чиї, слова, звернені саме до нас, жінок: «Візьми його таким, як є, й зроби із нього Бога…». Для цього, звичайно, потрібно багато терпіння, мудрості, часом хитрощів.
Та це вже інша тема. А я знову повертаюсь до своєї сповіді.
Запізніло, але я пишаюсь тобою, Тату. Ти прийшов у нашу сім’ю, коли мені було вже 5 років. Я отримала твоє прізвище. Ідучи в 1-й клас, уміла читати. Це ти мене навчив. За все життя не відчула, що це вітчим – це був мій Тато.
Тепер ти щоденно у моїх молитвах, ти в продовженні своїх онуків і правнуків.
Зі стіни твій портрет дивиться на мене, і я відчуваю, що ти зі мною, навіть якщо тебе вже немає.
Спасибі, тату, за добро, турботу, За душу й серце, що мені віддав, Що за свою нелегкую роботу Ти ані крихточки собі не взяв.
Марія ЦИМБАЛЮК. м. Бершадь.
Тебе у сні я завжди бачу молодим,
І навіть уві сні ти поспішаєш.
Я так біжу до тебе!.. але сон – як дим,
А ти від мене в вічність відлітаєш.
Я пам’ятаю ще твоє лице,
Уста в усмішці і жаринки-очі.
Як нарізав на скибочки сальце,
А ми до нього так були охочі!
Якими ж теплими були твої долоні…
Великі, дужі, як ковші,
Неначе ти зігрів їх на осонні,
А те тепло лилось до них з душі…
Ну, зупинись, татусю, хоч на мить!
Погомонімо про земне-минуче…
Та знов у сні спішить, татусь, спішить…
А в серці жаль ворушиться болюче…
Алла САКОВСЬКА, вихователь ДНЗ «Малятко».
вранці -2…-4° 
