– Зізнаюся, що в’їжджали ми на територію цієї держави з думкою, чому, мовляв, ми, вінничани, можемо навчитися у держави, значна частина території якої зайнята як не лісом, то болотами. Наша ж область споконвіку славилася сільським господарством. У цьому році, наприклад, знову зібрали рекордний за всю її історію урожай – 4,3 мільйона тонн зерна і займаємо перше місце по надоях молока – майже 800 тисяч тонн у рік. В області буде вироблено більше 20 відсотків від виробленого в Україні цукру – майже 420 тисяч тонн. Такі успіхи нібито навіть дозволяють нашим аграрникам не над то перейматися власним економічним майбутнім, тим більше, що дефіцит продовольства у світі, ціни на продукти харчування зростають.
Та побувавши у Білорусі, ми переконалися, скільки нам належить ще зробити, щоб конкурувати на ринку продовольства з нею. Причому, Гродненська область, яку відвідали, за розмірами майже така ж, як Вінницька. Хіба що орні землі в нас займають 60 відсотків або 1,6 мільйона гектарів, а в них тільки 44 відсотки – це 1,1 мільйона. Населення у них 1,17 мільйона жителів, а в нашій – 1,64 мільйона. Проте в їхній області мешкає на селі тільки 36,4 відсотка жителів, тоді як на Вінниччині – 50,3 відсотка. Але Гродненська область дає 17,2 відсотка від загальнобілоруського виробництва зернових, 17,5 – картоплі, 15 – льоноволокна, 39 – цукрових буряків, 16,2 – м’яса в живій вазі, 16 – молока.
Незважаючи на більш суворі кліматичні умови і значно гірші грунти, урожайність і продуктивність даного білоруського регіону по багатьох параметрах значно перекриває показники Вінниччини.
Середня урожайність ранніх зернових там більше 50 центнерів з гектара, проти наших 40,1 центнера, цукрових буряків – 539, на Вінниччині – 424, а у 30 відсотках господарств цей показник у них взагалі 700 центнерів з гектара.
Надої молока в їхній області перевищують 6 тисяч кілограмів від корови, середньодобові прирости на вирощуванні і відгодівлі ВРХ – від 612 до 650 грамів, свиней – від 549 до 572 грамів.
Гродненський район, який відвідали, має 64 центнери зерна з гектара, 115 центнерів кукурудзи. Щоправда, у них достатньо вологи, а мінеральної поживи вноситься стільки, що все росте, ніби на гідропоніці. Хоч існує в них і система осушення.
Якщо у Данії, Німеччині практикується випасання худоби, то в даному регіоні її годівля здійснюється тільки з кормового двору. Щоб читачі мали хоч якусь уяву про їхню культуру виробництва тваринницької продукції, наведу приклад. Коли ми, дотримуючись карантинних заходів, обійшли одну з ферм, одягнувши на ноги бахіли, після огляду вони залишилися майже такими ж чистими.
Скрізь на фермі були підстрижені газони, клумби квітів і навіть декоративні лелеки з металу, які теж неабияк прикрашали територію.
Але чи не найбільше вразили дуже суворі виробнича та фінансова дисципліни.
Під час поїздки звернули увагу, що в даному районі інтенсивно здійснюється його забудова. А чистота і порядок відстежувалися і в агромістечках, у яких мешкали ті, хто працює у сільськогосподарських підрозділах. Дехто з делегації навіть висловлювався, що тут краще, ніж в інших країнах Західної Європи, де вони побували теж. А щоб мати уяву про якість їхніх шляхів сполучення, наведу приклад, що швидкість, з якою рухався наш автобус, навіть не відчувалася, хоч насправді вона була досить значною. А пластиковий посуд, з якого ми пили воду під час поїздки, дав про себе знати, «заговорив» аж тоді, коли переїхали вже через кордон, повертаючись додому, і почали їхати по українських дорогах.
Села, які вже «віджили» своє, у них є теж, але в них діє державна програма, згідно з якою будуються агромістечка – це можуть бути багатоповерхівки, дво-, одноквартирні будиночки – поселяйся і працюй. Тільки після переселення жителів старі села рекультивують.
Проте в кожному з інших населених пунктів будувалося до трьох десятків будинків з водогоном, газифікованих, з каналізацією у кожному з дворів. Дану інфраструктуру у них обслуговують місцеві господарства – навіть каналізаційні мережі. Дійшло до того, що відсотків на 90 їх жителі живуть тільки із заробітної плати, за яку спроможні забезпечити себе всім. В одному з сіл, де побували, у приватному секторі було тільки п’ять корів, бо більше їх утримувати людям немає потреби. Тих же, хто їх все-таки утримує, господарство зобов’язане забезпечити кормами з доставкою безоплатно.
З безробітних у селах – хіба що хворі і пенсіонери, всіх інших заставляють працювати.
Діти з неблагополучних сімей, а такі є і там, живуть в школі, для них організоване п’ятиразове харчування. Проте, щоб компенсувати затрати на їх утримання, їхніх батьків теж заставляють працювати. І надто великі проблеми може мати той з керівників, хто не забезпечить їх роботою.
Щодо шкіл, то вони не уступають навіть найкращим школам у нашій державі. У багатьох з нас могло перехопити подих, коли елітну школу, у якій був і басейн з підігрівом, і ігрові кімнати для молодших школярів, побачили в селі, де тільки тисяча жителів.
А ще характерним для їхніх шкіл є різні музеї. В них взагалі дуже велика увага приділяється вихованню моральних цінностей. При православній церкві, у якій побували теж, діє недільна школа. Одним словом, виховна робота скрізь спрямована на те, щоб розвивалася держава, а населення любило її.
Набагато простіше, ніж у нас, ставлення у них до рідної мови. На досить високому рівні соціальний захист населення. До меценатства залучаються бізнесові структури.
Адже на їхніх підприємствах, що цілком виправдовує себе, частина акцій у власності держави, частина може бути у товаровиробників, володіти ними може і трудовий колектив.
Побували і на молочноконсервному комбінаті з найсучаснішим обладнанням, де виробляється до 80 видів продукції. В першу чергу нею забезпечуються дитячі садки, школи, закриті заклади. Таких пакувальних ліній, як тут, є лише п’ять у світі.
Щодо сільського господарства, то проблемною культурою у них вважається хіба що льон. Цукрових заводів у державі тільки чотири. На одному з них бачили такий запас цукросировини, який Красносільський завод переробляє за сезон.
Дуже важливо, що у них існує система держзамовлень на вироблювану продукцію.
Розраховуватися за мінеральні добрива, якими повністю забезпечує держава, вони можуть, продавши їй по дещо нижчих цінах до десяти відсотків продукції, яку вирощують, що абсолютно не завдає їм ніякої шкоди.
Повертаючись до теми виробництва молока та м’яса, треба відзначити, що корови у них – до семи центнерів вагою. Спочатку, щоб сформувати стадо, вони закупляли нетелей у країнах Західної Європи, але через певний час почали завозити лише биківплідників. На комплексах продуктивність таких корів 8-9 тисяч літрів молока в рік.
Немаловажно, що на кожній з їхніх ферм є не тільки головний ветлікар, а й два його заступники і стільки ж техніків штучного занасінення. Відстеження дотримання технологічних прийомів чітко здійснюється не тільки ними, а й системою відеонагляду. На кожній з ферм є душові кімнати, кімнати відпочинку.
Після побаченого дехто з делегації навіть висловив припущення, що дана республіка може бути вже неабияким конкурентом всьому Євросоюзу – як у плані виробництва сільськогосподарської, так і промислової продукції. Тим більше, що у них тепер поставлено за мету у кожному з районів побудувати ще по два великих тваринницьких комплекси.
Також поставили перед собою завдання реалізовувати молочної продукції більше, ніж Данія, яка займає по цьому перше місце в світі. Навіть ми, керівники з досвідом, не очікували таке почути.
В кожному з господарств все-таки чимало імпортної техніки, а сушарки є обов’язково. Зберігається все на бетонованих майда нчиках, скрізь, як і в містах, і в селах – чистота. Причому, порядок, як і в усій країні, наводять не спеціальні служби, а всі жителі.
Надто доброзичливі білоруси до українців. Структура управління в них на районному рівні – райвиконком, районна рада, у якій тільки два працівники та 16 депутатів і ніяких більше мерів чи сільських голів. Депутати обираються за рекомендацією райвиконкомів.
Незвичним для нас було те, що у багатьох місцях у них розраховуються платіжними картками. Дивували і села, в яких практично нікого не можна було зустріти, бо всі були по роботах. У кожному з сіл – чудові будинок побуту, відділення зв’язку, лазня, спортивні майданчики, а то й цілі комплекси. Ми розуміємо: нам могли показувати все, що в них найкраще, але якщо навіть взяти половину від побаченого, то нам до того ще далеко.
76 представників нашої делегації поділилися на групи і об’їхали шість районів. І всі, повернувшись, були приємно вражені побаченим. Адже в Україні набагато сильніший потенціал, а от до білорусів нам ще далеко, бо настільки потужного тваринництва ніхто з нас, здається, ще не бачив.
Такими ж темпами у цій державі розвивається і весь спектр соціальних питань і тільки завдяки тому, що всі займають державницьку політику. Причому робиться все в основному за рахунок виробництва. Населення має роботу, соціально захищене.
За якихось 5-7 років тільки у Гродненській області за власні кошти побудовано 120 великотоварних ферм і ще сорок буде збудовано у найближчі два роки. Білорусь повністю забезпечує себе молоком, а це 10 мільйонів населення і ще таку ж його кількість експортує. Наше ж виробництво поки що не може забезпечити ним навіть українців.
Наскільки можливий такий варіант розвитку сільськогосподарського виробництва у нас? Так, він можливий, але при умові, щоб ми знали, що буде хоча б через рік-два-три.
Хто захоче, наприклад, вкладати гроші у будівництво тваринницького комплексу, не маючи гарантії, що пайовики не переметнуться з паями до когось іншого. Як у такому випадку можна буде забезпечити комплекс кормами?
У них надзвичайно розвинене і промислове виробництво. В місті Ліда із стотисячним населенням було сорок великих промислових підприємств, орієнтованих на зовнішній ринок. Надто потужною є в них і переробна промисловість – знову ж таки за рахунок добре розвиненого сільськогосподарського виробництва.
До 90 відсотків землі в них до цього часу у колективній власності, створено кооперативи по її обробітку. Але є і фермери, які займаються садівництвом, овочівництвом і дуже рідко тваринництвом, бо конкурувати з комплексами їм важко.
Спеціалізація, як і в нас – зерновиробництво з добре розвиненим тваринництвом.
Про масштаби модернізації даної галузі свідчить хоча б такий факт, коли на одному із великих свинокомплексів вивільнилося після неї 16 тисяч електродвигунів. Щодо екологічних питань, то вони на комплексах вирішуються навіть краще, як на малих фермах. Є господарства, де вносять до 30 тонн органіки на гектар, а звідси і урожаї.
Однак все вирішується через державне планування.
Щодо керівників господарств, то їх обирають. Але як тіль ки райвиконком не укладає з котримсь договір на виробництво – на цьому його кар’єра закінчується.
До речі, на будівництво комплексів дається лише кредит під 2-3 відсотки річних, виплати за який здійснюються через рік після введення його в дію.
Цікаво, що спеціалістів з України в них цінують.
Щоб в’їхати в Республіку Білорусь з України, достатньо українського паспорта. Отже, по досвід нам не треба далеко ходити. Як відзначив заступник голови облдержадміністрації І.М. Мовчан, поставками сировини за кордон ми ніколи не матимемо високих заробітних плат в аграрному секторі, чи створення відповідної соціальної сфери в селах. Отже, вихід один – втілювати з життя програму модернізації сільськогосподарського виробництва на Вінниччині. Тим більше, що у нас половину вартості будівництва комплексів бере на себе держава. За словами І.М. Мовчана ми за 4-5 років навіть можемо наздогнати з їх спорудженням Білорусь. Модернізація сільськогосподарського виробництва нам необхідна, як ніколи. Саме вона повинна стати поворотним пунктом до процвітання Вінниччини, або ми взагалі залишимося на задвірках економіки.
вранці -2…-4° 
