До Дня працівника соціальної сфери

Хоч Бершадський територіальний центр бере на обслуговування, як правило, одиноких непрацездатних громадян, але, як тільки є можливість, беруть під свою опіку і таких одиноких, яких кваліфікують одиноко проживаючими. За це на рахунок територіального центру здійснюється відрахування незначної частини їх пенсій.
Кажуть, що життя буває іноді настільки складним, що не так просто в одній сім’ї розібратися. А тут навантаження на кожного соціального робітника в середньому більше одинадцяти таких людей.
Спробуй зорієнтуватися, кому з них надати допомогу в першу чергу, коли потребують її всі водночас.
Але як би не доводилося складно, на соціальних робітників ніколи і ніхто до газети не скаржився. Щоб визначитися конкретно, що саме служить передумовою цьому – вдалий підбір кадрів, чи відповідна робота з ними керівництва територіального центру – і вирушили у Красносілку, де їх колектив вважається найзгуртованішим, одним з кращих. С.П. Медвідь і Н.П. Сухопара неодноразово відзначалися адміністрацією територіального центру, районною владою. Портрет Наталі Петрівни Сухопари, зокрема, як кращого соціального робітника, було занесено на районну Дошку пошани.
В нинішньому році за рахунок державних коштів у цьому селі створено пункт прання білизни, на якому почала працювати О. П. Січак. До нього приєдналися села Маньківка, Шумилово, Крушинівка, Хмарівка, М’якохід, розроблено відповідний графік роботи.
Тож тепер у соціальних працівників з Красносілки взагалі є чому повчитися.
Чи не найважче було, мабуть, у перші роки після створення територіального центру обслуговування пенсіонерів і одиноких престарілих, бо ж потрібно було сформувати відповідний колектив. А на цій роботі зможе працювати далеко не кожна людина.
Та І. М. Забіяка, його директор, успішно справився з цією роботою, як і з створенням матеріально-технічної бази.
Якщо починали з однієї кімнати, без транспорту, то тепер, чим колектив завдячує ще і районній владі, зуміли організувати прекрасний офіс, мають транспорт, комп’ютери.
І не страшно, що навантаження на соціального робітника більше нормативного – графіки їх роботи розроблено так, що вони справляються з нею і можна проконтролювати її виконання. Усіх працюючих забезпечено велосипедами, спецодягом, робочими сумками, взуттям тощо.
3давалося б, ніби дрібниці, а на все це ідуть чималі витрати. Заробітна плата, та ще й з надбавками і матеріальними допомогами, виплачується своєчасно. А створивши відповідні умови можна розраховувати і на хороше ставлення працюючих до своїх обов’язків.
А жодних претензій до роботи усіх трьох соціальних робітників у Красносілці, виявляється, немає ще й тому, що з молоком матері передалося кожній з них співчуття, небайдужість до чужих проблем.
Весь секрет у тім, що Світлана, Наталя і Олена – сестри.
Робота кожної з них – це своєрідний сімейний підряд.
Якщо не встигають – залучають, щоб принести комусь хліба чи води, своїх дітей.
Про Петра Ільковича, батька сестер, восьмидесятирічна жителька села Красносілки Галина Яківна Манченко висловилася, що щасливий він, бо має таких дочок. Чи може бути ще вищою оцінка трудової участі соціального робітника?
А дається той чи інший робочий день їм досить нелегко.
У Раківці, наприклад, доводиться воду носити за 300400 метрів. І хто знає, чи не завдяки саме піклуванню про престарілих чимало їх доживають до досить поважного віку. Устина Михайлівна Горобчук з Красносілки, наприклад, будучи підопічною однієї з сестер, нещодавно відзначила своє дев’яностошестиріччя, але ще досить міцно тримається на білому світі. Чим це не показник роботи тих, хто їй у цьому допомагає.
Найтеплішими, найщирішими словами відгукується про допомогу сестер у Красносілці і колишня вчителька, восьмидесятишестирічна учасниця бойових дій О.С. Волинкіна. Ольга Савівна, зокрема, бажала усім соціальним робітникам без проблем дожити до такого ж віку. Тож залишається лише приєднатися до всіх побажань на адресу соціальних працівників. Нехай ніколи не бракує їм терпіння, здоров’я, нехай ніхто з них не випробує на собі, що таке одинока старість.
А щодо соціальної служби взагалі, то її пацієнти вважають, що це своєрідна для них швидка допомога. Її працівники допомагають іноді виживати краще, як рідні діти, які живуть далеко.
Павло КУШПЕЛА.