Чому ображаються ветерани?

Де тільки після того не трудився – і водієм, і бригадиром тракторної бригади, яка, до речі, була однією з кращих у районі. Коли ж прийшла пора виходу на пенсію за віком, поновив інвалідність. Та це вже була друга група, а потім не забарилася і перша – останні десять років живе із кардіо - стимулятором та ще й два роки тому змушений був його міняти. Неабияк ускладнило його життя і те, що шість років тому померла дружина, тож мешкає тепер сам.

Але ніколи не занепадав духом і не залишався без діла.

Незважаючи на поважний вік, – людина активна, заступник голови ради ветеранів села, голова спілки інвалідів.

Пенсією задоволений. Розповідав, що до нього навідуються із сільської ради, цікавляться чи не потребує якоїсь допомоги. Але і він уже, за його словами, перестає розуміти те, що тепер відбувається і, мабуть, має на те підстави.

Добитися правди стає чомусь дедалі важче, хоч повинно бути навпаки. Останнім часом, каже, дожився вже до того, що й у нього, дев’яносторічного інваліда першої групи, учасника бойових дій, одинокого пенсіонера, почали відраховувати податок із пенсії. Виходить, одна рука дає, а інша тут же її забирає?

Його розповідь про те, яким чином домігся, щоб помістили у стаціонарне відділення лікарні, вже не хочеться навіть переповідати. Однак знову ж таки ліки безплатно, за його словами, йому видали тільки деякі. Решту, більше як на півтисячі гривень, – на п’ять днів лікування – змушений був купляти за власні гроші. Чому? – небезпідставно запитує М.А. Фостус. Адже право на пільги, передбачені законодавством для таких, як він, ще ніхто не відміняв.

Невже ми дожилися до того, що і до інвалідів першої групи полізли в кишеню? Добратися б до кишень олігархів із таким завзяттям.

Діло тут, каже ветеран, навіть не в грошах, а в принципі. Для чого обіцяють, а потім не виконують обіцяне?

Микола Артемович прекрасно розуміє, погоджується, що зараз війна на Сході, тому держава і змушена рахувати, шукати кожну копійку. Але навіть у цій ситуації, на його думку, годилося б все-таки більше уваги приділяти інвалідам, учасникам бойових дій, яких залишилося небагато.

Тим більше, що їхня кількість після АТО різко збільшується.

Яким буде довір’я до держави тих, хто воює на Сході? Чи, може, ми вже дожилися до того, що тільки за рахунок інвалідів першої групи можна поправити економіку?

Неабиякі претензії у ветерана і щодо черги на автомобіль, якого понад усе хоче дочекатися, та щодо отримання путівки на відпочинок. Якщо він у чомусь неправий, невже не знайшлося кому у кожній конкретній ситуації аргументовано пояснити, чому саме не вирішується та чи інша проблема? Влада села якимось чином поки що знаходить із ним спільну мову, то чому ж виникають непорозуміння вище?

У його родині є достатньо обізнаних із законодавством.

Онуки: Євгеній – полковник юстиції, начальник одного з відділів прокуратури на Київщині; Олександр – заступник міністра МВС України. Син Іван до виходу на пенсію очолював відділення міліції в обласному центрі, тепер очолює службу охорони банків. Тому не може такого бути, щоб хоч котрийсь із них, хоч один раз не обговорювали ситуацію, у якій батько і дід опинився нині.

Відчувалося, і він навіть з цим погоджується, що йому не стільки важлива ота машина (на день пізніше чи раніше її отримає), якщо встигне. Натомість йому не вистачає, здається, іншого. Таким, як він, на його думку, завжди, потрібно казати правду. I ні в якому разі не обіцяти того, чого не можна виконати, тим більше відверто обманювати.

Теплоти душі, людського спілкування – ось чого найбільше бракує таким, як він.

Павло КУШПЕЛА.

P.S. Коли цей матеріал було підготовлено до друку, нам повідомили, що в черзі на автомобіль він 84-ий...