З армії був звільнений по інвалідності. Про поранення, цю та інші нагороди Євгеній Юхимович скромно промовчував. Тоді був інший час – час відбудови народного господарства. Та й село почало відбудовуватися. Є.Ю. Скалецький брав безпосередню участь у цих процесах, адже він майже все життя пропрацював бригадиром будівельної бригади, виконробом, інженеромбудівельником. І якби ця посада в різні часи не називалась – обов’язки залишались одні – будівництво приміщень господарського та соціального призначення.
В першу чергу було побудовано дільничну лікарню, яка і нині функціонує, обслуговуючи населення Михайлівки та навколишніх сіл.
Сільський клуб одним із перших тоді ще в Ольгопільському районі був побудований саме в нашому селі. А вже потім, в 60-х роках, з’явилися приміщення середньої школи, будинку культури, дитячого садка та інших об’єктів. Виконувати доводилося великий обсяг робіт, адже було ще й бригадне село Романівка. Усе це забирало багато часу, але Є.Ю. Скалецький завжди встигав, пізніше купив собі «Запорожця», бо поранені ноги давали про себе знати, особливо при переміні погоди. За добросовісну працю мав подяки від місцевого і районного керівництва.
Жив Євгеній Юхимович так, як і всі жителі села того часу. Після війни невдовзі одружився на односельчанці з роду Тарахкалів.
Побудували хату, але не дав Бог діточок через хворобу дружини.
Тож згодом сім’я прийняла неординарне на той час рішення – взяли маленьку дитину за свою з дитячого будинку. Життя проходило в домашніх турботах, повсякденній роботі, а дитина тим часом виросла. Це вже була красуня Лєна, яка добре навчалась в школі, була вихована, шанувала батьків і відповідала їм взаємною повагою та любов’ю. Паралельно навчалася у Бершадській музичній школі. Згодом зустріла чорнобрового, статного, кремезного, не по роках дорослого парубка. Тож по закінченню школи батьки нареченої та нареченого зробили весілля.
В мене перед очима і сьогодні стоїть ця пара молодих закоханих у весільному вбранні. Коли, за традицією, наречений забирав наречену до себе додому, в сусіднє село, небо ніби прорвалось, на землю пішов сильний дощ, гриміло і блискало, не можна було вийти з хати на двір.
Ніби сам Господь-Бог та янголохоронець не відпускали Лєну з дому прийомних батьків. Але і в таку погоду Оленка сміливо пішла за своїм вже законним, коханим чоловіком.
Потім вони жили за межами села. Лєна закінчила два вищих навчальних заклади, чоловік – військове училище. Щороку приїздили до батьків під час відпустки, порадували дідуся і бабусю двома онучками.
Згодом померла дружина, і залишився Євгеній Юхимович один. Не склалося життя і в Оленки – чоловік залишив її, хвору, з двома діточками. Змушена була Оленка лікуватись в закритому медичному закладі. А дідусь взяв на себе нелегку, враховуючи вік, ношу – він піклується про онуків, допомагає їм, і особливо меншенькій, яка навчається в коледжі. Вона щосуботи приїздить до дідуся і вже разом наводять порядок в дідусевому господарстві.
Мені неодноразово доводиться зустрічатись з Євгенієм Юхимовичем – ні на що колишній солдат не жаліється, просить тільки в Бога здоров’я, щоб допомогти дитині закінчити навчання, як говорять, поставити на ноги, адже, крім нього, в неї немає нікого, і це при живих батькові і матері.
Ветеран цікавиться життям району, держави і сподівається, що в цьому ювілейному році Перемоги одержить давно очікуваний автомобіль, як інвалід Великої Вітчизняної війни.
Ось така людина проживає в нашому селі, яка заслуговує на повагу і шану і від односельців, і від держави – колишній артилерист, будівельник і дідусь-годувальник.
Микола РУДИК.
с. Михайлівка.
вранці -2…-4° 
