... Для нього цей чемпіонат був особливим. Він зміг вийти на поле після важкої травми, через яку, як думав раніше, ніколи не зможе ходити. Андрій не відчував праву руку і не міг ставати на праву ногу. Реанімація, боротьба за життя, а потім три місяці в апараті Ілізарова... Все це наслідки надзвичайної пригоди, що трапилася у вересні 2016 року. Андрій потрапив під поїзд, рятуючи друга. Сам при цьому тільки дивом залишився живим.
«Гудок поїзда і яскраве світло – останнє, що я запам’ятав» Він родом із села Великої Киріївки. У вересні позаминулого року поїхав у Крижопіль, де вступив до місцевого училища. Там же навчався його односельчанин Віталик.
На навчання вони їхали разом.
– Віталик на пару років від мене старший, – розповідає Андрій, – він показав мені гурто житок, провів невелику екс - курсію Крижополем. Коли ми приїхали, все було добре. А через кілька тижнів я помітив, що з Віталиком щось не так.
Він ходив ніби у воду опущений.
Ні з ким не хотів розмовляти, сумував. Виявилося, посварився з дівчиною. Якось я зайшов до нього і побачив, що він ріже лезом руку. Я просив його не робити дурниць. Але він не слухав, сказав, що кинеться під поїзд.
Я бачив, що він не жартує, тому вирішив за ним поспостерігати. Незважаючи на те, що він просив мене піти, я залишився на ніч в його кімнаті. Коли він нарешті заснув, я обережно витягнув з його руки лезо і викинув.
Вранці ми разом пішли на заняття. Віталик ніби заспокоївся, навіть повеселішав. Потім вирішили прогулятися компанією – нас зібралося шестеро чи семеро. Віталик запропонував погуляти в районі залізничного вокзалу. Хлопці, ні про що не підозрюючи, погодилися.
Я ж згадав, як Віталик говорив, що хоче кинутися під поїзд... Коли ми підійшли до вокзалу, Віталик попросив: «Андрію, можеш збігати в магазин за пляшкою води?». Я здогадався, що таким чином він намагається кудись мене спровадити і зробив вигляд, ніби пішов у магазин. А коли обернувся, побачив, що Віталик відірвався від компанії і швидко пішов у бік залізничних колій. Я кинувся за ним.
Віталик сів на рейки. Намагаючись догнати товариша, Андрій спіткнувся і впав. У цей момент Віталик його помітив.
– Став на мене кричати: «Забирайся! Я все одно це зроблю!». «Ні, я не дозволю!» – закричав я у відповідь. Наближався поїзд. Я кинувся до Віталика. Пам’ятаю, як мене схопив за плече одногрупник: «Куди ти?! Там же поїзд їде!».
Але в голові пульсувала тільки одна думка: я повинен встигнути. Поїзд був уже зовсім поруч.
Я підбіг, різко відштовхнув Віталика в сторону. Не знаю, куди він відлетів. Головне, що був уже не на рейках. Отже, в безпеці.
В наступну секунду я повинен був відскочити сам. Але... не встиг. Гудок поїзда і яскраве світло – останнє, що я запам’ятав.
«У лікарню Віталик не приходив. Він написав мені по Інтернету, що своїм вчинком я... все зіпсував» У поліції кажуть: Андрія врятувало те, що силою удару його відкинуло в бік. Якби його затягнуло під колеса, він точно не вижив би. «Локомотив рухався на швидкості і вже не міг загальмувати, – розповідає керівник прес-служби Вінницького обласного управління поліції Анна Олійник. – Хлопець відштовхнув друга, але сам відбігти не встиг».
– Ми зразу навіть не зрозуміли, встиг Андрій відскочити чи ні, – розповідає одногрупниця Андрія Лера. – Коли поїзд проїхав, раптом почули глухі хрипи. І тут побачили поруч із рейками Андрія. Його нога була в крові. Він був живий, але не рухався. Мене почало трусити, я страшно налякалася.
Ярик, наш одногрупник, обережно взяв Андрія на руки і переніс на перон. Ми викликали «швидку».
– Я цього вже не пам’ятаю, – признається Андрій. – Коли мене вдарив поїзд, я знепритомнів. Не пам’ятаю ні болю, ні ударів – нічого... Опритомнів уже в лікарні. Поруч була мама – вона тримала мене за руку. Чомусь дуже важко було дихати.
– Перший тиждень Андрій марив, не розумів, де перебуває, – розповідає мама Андрія Лілія Погребняк. – Він тільки повторював: «Зійди з рейок! Зійди з рейок!». Мені про те, що трапилося, повідомила мама того самого Віталика, якого врятував Андрій. Вона пізно ввечері прийшла до мене додому і сказала: «Ліліє, ваш син в лікарні. Він потрапив під поїзд, рятуючи мого сина». Пізніше хлопці з училища розповіли подробиці. Андрійко справді народився в сорочці – рідко хто залишається живим, потрапивши під поїзд. На місці, де це трапилось, залишились його кросівка і шматки розірваного одягу. Удар був дуже сильним.
– Що казали лікарі?
– Сказали, що потрібна термінова операція. Відкриті переломи лівої гомілки, правого передпліччя, втрата крові... Того ж дня Андрія перевели з Крижополя до Вінницької обласної дитячої лікарні. Я весь час була поруч, ночувала на стільці біля його ліжка. Боялася залишити його навіть на хвилину. Під час першої операції Андрієві в ногу вставили металеву пластину, але організм почав її відторгувати. Внаслідок нога загноїлася. Син жахливо мучився.
– Біль можна потерпіти, – говорить Андрій. – А ось думати про те, що ти став калікою і навряд чи зможеш нормально ходити, було нестерпно.
Раніше футбол завжди піднімав мені настрій. Я і після того випадку намагався дивитися футбольні матчі, але від думки, що я сам, мабуть, більше ніколи не зможу вийти на поле, ставало тільки гірше. Мама і бабуся намагалися допомогти, але мені навіть з ними не хотілося розмовляти. Деталі того, що трапилося на рейках, друзі розповіли мені в листуванні по Інтернету. Повідомили, що Віталик не постраждав. Насправді, це головне.
– А з самим Віталиком вдалося поспілкуватися?
– В лікарню він не приходив.
Тільки написав мені по Інтернету.
– Дякував?
– Ні, навпаки. Він написав, що своїм вчинком я... все зіпсував. Мовляв, він хотів покінчити з собою, а я чомусь втрутився і зробив тільки гірше. Я попросив його назавжди про мене забути. З тих пір не спілкувалися.
– Я молилася, щоб синові стало краще, – згадує Лілія Погребняк. – Розповідала йому історії людей, які і з більш важкими травмами відновлювалися, поверталися в спорт.
Старалася переконати його, що це питання часу. І не тільки його, а й саму себе... Відповісти на запитання, чи зможе Андрій нормально ходити, лікарі не змогли. Говорили, що все індивідуально. Ночами Андрійкові снилися жахіття. Він кричав, його всього трусило. Що стосується того Віталика, то Бог йому суддя.
«В якийсь момент сказав собі, що буду знову грати в футбол. Зціпивши зуби, почав розробляти хвору ногу» – Якби я в якийсь момент не змінив свого ставлення до того, що відбувається, мабуть, до цих пір не встав би, – зізнається Андрій. – Лежати і страждати можна безкінечно довго. Від цього нічого не міняється. Але від цього стає тільки гірше. В якийсь момент я сказав собі, що все залежить лише від мене. Поставив перед собою мету: грати у футбол.
Подумки склав план, як цього досягти. Перший пункт – почати їсти. Я ж до цього навіть відмовлявся від їжі. Другий пункт – зціпивши зуби, розробляти хвору ногу. Налаштувався на те, що буде боляче. Але навіть не уявляв наскільки.
... Кажуть, диво приходить у наше життя тільки тоді, коли ми по-справжньому до цього готові. Андрій готувався. Щодоби, долаючи біль, розробляв хвору ногу, виконував десятки вправ, пробував ходити. Все це доводилося робити дома – грошей на хорошого реабілітолога в сім’ї не було.
Допомога прийшла несподівано. Завдяки друзям Андрія про його самовідданий вчинок дізналися на передачі «Сюрприз! Сюрприз!» на телеканалі СТБ. Коли його запросили в студію, Андрій думав, що журналісти просто хочуть зняти сюжет. І зовсім не чекав, що йому подарують тритижневий курс лікування в реабілітаційному центрі під Києвом. Допомога реабілітолога, дорога, проживання – для Андрія виявилося все абсолютно безплатним.
– І це був не єдиний сюрприз, – розповідає Лілія Погребняк.
– Ще коли Андрій сидів у глядацькому залі і не підозрював, що зараз назвуть його ім’я, в студію прийшов капітан «Шахтаря» Даріо Срна. Андрій багато років мріяв побачити цього футболіста, хоч би здалеку. Він же наш головний кумир. «Ні, мамо, не може бути, – прошепотів син мені на вухо.
– Це не справжній Срна. Мабуть, якийсь актор». І тут Даріо підходить до сина і протягує йому руку. Мені здалося, що Анд рійко в той момент перестав дихати.
– Коли Даріо сказав, що знає мою історію і хоче зі мною познайомитися, мені здалося, що це якийсь сон. Ну так же не буває! – говорить Андрій. – Даріо подарував мені два шикарних футбольних м’ячі, справжні футбольні бутси, форму, три футболки. В одній із них він грав на чемпіонаті Європи.
Друга футболка була з автографами гравців «Шахтаря», які записали для мене відео - звернення. Ці дві футболки тепер висять у мене в кімнаті.
Даріо Срна сказав, що форма повинна стати моїм талісманом. Думаю, так і є – в ній я вже виграв місцевий чемпіонат.
– Так ти вже знову граєш у футбол?
– Не повірите, але це так. І в мене нічого не болить! Три тижні в реабілітаційному центрі дуже допомогли. Там відмінні лікарі. Опинившись у центрі, я працював день і ніч. Робив усе, що мені говорили, і навіть більше. У мене ніби виросли крила. До речі, мені ж ще вдалося побувати на тренуванні «Шахтаря». Познайомився з усіма гравцями. Це було здорово.
Повернувшись з реабілітаційного центру, я почав ходити навіть без палички. І не було болю, до якого я, здавалось, звик.
Зараз і рука, і нога працюють на сто відсотків. Я, як раніше, можу бити ногою по м’ячу. Хоча ні, не так, як раніше. Відчуття інші. До трагедії я, забиваючи гол, просто радів. А зараз... Це як перемога над самим собою, розумієте? Іноді мені здається, що я заново народився.
– Недарма кажуть, що позитивні емоції лікують, – усміхається Лілія Погребняк. – Це про Андрія. Навіть досвідчені реабілітологи були здивовані, що він так швидко відновлюється. Бачити, як син усміхається і з захопленням розповідає про те, що знову забиває голи, для мене щастя. Звичайно, я за нього хвилююсь. Весь час прошу побільше відпочивати, берегти себе. «Мамо, я відчуваю себе повноцінною людиною, – відповідає Андрій. – Тепер все буде добре». І я в цьому впевнена.
(Газета «Факты и комментарии», №1 за 4-10 січня, друкується за погодженням з редакцією газети).
вранці -2…-4° 
