Бійці невидимого фронту

У Вінницькій області була проведена велика підготовча організаційна робота по спротиву ворогу. Насамперед були організовані диверсійні групи в тилу ворога для підриву залізниць, мостів, німецьких складів з боєприпасами. Це була мобільна маневрова сила, яка наносила ворожим військам незагойні кровоточиві рани. На Вінниччині в 1942-1943 рр. діяло 6 великих з’єднань, 10 партизанських загонів і 17 окремих груп загальною кількістю 1719 тис. чоловік.
Про невидимий фронт партизан в тилу ворога пишуть історики і пишуть багато. Так, зведені архівні відомості щодо наслідків збройної боротьби підпільно-партизанських формувань в період Великої Вітчизняної війни свідчать про те, що народні месники України за час війни знищили 465 тисяч ворожих солдатів і офіцерів, пустили під укіс 5019 залізничних ешелонів з ворожою силою і технікою, підбили та знищили 1566 танків та бронемашин, 790 гармат і мінометів, 13,5 тис. автомобілів, знищили на аеродромах чи підбили 24 літаки, підірвали сотні залізничних та шосейних мостів, розгромили тисячі поліцейських станів і дільниць. Я ж хочу коротко розповісти про бойові дії деяких загонів Вінницького партизанського з’єднання імені Леніна.
Південне партизанське крило базувалося на Бершадщині, тимчасово окупованій румунами, командиром загону був умілий, досвідчений організатор Степан Онуфрійович Печений. Він посилав своїх людей на поліцейські дільниці на «роботу», і ті входили в довір’я окупантів, здобували важливу інформацію, після чого партизани знищували ворожі об’єкти, як це було з Бондурівською і Савранською комендатурами. За рахунок цього партизанський загін поповнював свій арсенал зброї.
Велику допомогу партизанам надавала дружина командира – Параска Євлампіївна Печена, яка була зв’язковою загону. Її називали «очі і вуха партизанів». Вона на окупованій території була серед людей, виконувала завдання командирів і доповідала про те, чим займаються окупанти. А потім партизани робили блискавичні наскоки на ворога, захищаючи мирне населення від його звірств.
Параска Євлампіївна вже має поважний вік – їй 88 років. Живе з сином Володимиром в Джулинці, має світлу пам’ять і розум. Вона добре пам’ятає ті події і з хвилюванням розповідає про партизанські смертельні «стежки».
П.Є. Печена з щирою вдячністю згадує про те, як я, Василь Кирилович Троянський (Пасека), Павло Федорович Бондаренко та Анатолій Іванович Заміхора неодноразово допомагали їй перебиратися через річку Південний Буг. Вона доносила таємні документи з Вінницького партизанського з’єднання, які ми передавали нею в партизанський загін С.О. Печеного, що не давав спокою окупантам.
Ворог кинув великі сили, щоб знищити цей загін. Перейти через р. Південний Буг на другий берег партизанам не вистачило сил, і під час запеклого бою з окупантами командира було смертельно поранено… Похоронено С.О. Печеного в Усті. До його могили люди приносять квіти, тим самим віддаючи шану і повагу тим, хто боровся за свободу нашого народу. Пам’ять про них буде вічно жити в наших думках і серцях.
Кілька слів хочеться сказати й про легендарного бійця невидимого фронту Івана Івановича Калашника та його бойову подругу Любов Семенівну Вітвицьку. Вирвавшись з полону – уманської «ями смерті», досконало володіючи німецькою мовою, кадровий офіцер Червоної Армії І.І. Калашник організував і керував диверсійною групою партизан, яка підривала залізниці, мости, нападала на охорону і нищила німецькі склади зі зброєю та технікою.
Вже на початку 1942 року групою було підірвано три залізничних мости, що затримувало постачання на фронт ворожої техніки, зброї і живої сили.
Підпільниця-партизанка Л.С. Вітвицька від природи дуже мудра, прозорлива, кмітлива і рішуча людина. Ці риси Любові Семенівни дуже цінував І.І. Калашник, який доручав їй виконувати важливі завдання. Фашисти схопили її і засудили до страти. Але героїзм, мудрість Л.С. Вітвицької і Божа допомога відвернули від неї смерть і дали життя для того, щоб вона розповідала і виховувала молодь на традиціях і геройських вчинках старших поколінь.
Любов Семенівна мешкала в Іллінцях на Вінниччині. На жаль, коли матеріал вже готувався до друку, надійшла сумна звістка – Л.С. Вітвицька відійшла у вічність.
Варто зазначити: Вінницьке партизанське з’єднання, в основному, зароджувалося на базі літинських партизанських загонів, «флагманом» яких був загін імені Чапаєва (командир Михайло Никифорович Свічколап). Цей партизанський загін був сформований з військовополонених, які працювали на тваринницьких фермах радгоспу і колгоспів Літинського району.
Нині живе в Літині свідок тих баталій – Павло Іванович Зайцев. Командир загону імені Чапаєва М.Н. Свічколап мене знав добре, адже наша родина лікувала його після втечі з полону. Брати його – Володимир і Леонід – також були активними організаторами партизанського руху на Вінниччині, з якими я теж мав справу у партизанських відносинах. Будучи зв’язковимрозвідником Вінницького партизанського з’єднання, я добре знав командирів загонів-бригад і виконував їхні доручення – передавав таємні листи та антигітлерівські листівки. Я їздив по селах, дізнавався, де є військовополонені, яка їх кількість. Ці дані були дуже важливими, адже завдяки цьому поповнювались ряди партизанів, підвищувалася їх боєздатність.
«Не один раз довелося мені побувати в смертельних пастках, але залишився живим», – пише в своїх книжках колишній розвідник генералполковник В.К. Троянсь кий (Пасека), з яким мені приходилося виконувати таємні завдання. Василь Кирилович добре володів німецькою, англійською та польською мовами, що давало можливість діставати в окупантів цінні відомості та документи для рятування людей єврейської національності. Я теж брав активну участь в цьому, за що маю честь називатися «Праведником».
На завершення хочу привітати колишніх підпільниківпартизанів, всіх, хто допомагав народним месникам, з Днем партизанської слави і побажати всім міцного здоров’я, сімейного щастя та творчого довголіття.
Іван ЗАКРЕВСЬКИЙ, голова районного осередку колишніх партизанів-підпільників.