Його матері довелося самій ставити на ноги четверо дітей, бо батько рано пішов із життя через хворобу. Всього довелося пережити – було і холодно, і голодно. Та наш батько завжди тягнувся до знань. Після закінчення школи поступив до льотного військового училища, що в Жуковці Брянської області. То був 1940 рік. А вже з перших днів Великої Вітчизняної Жуковське летовище, навчальні приміщення піддалися бомбардуванню. Усіх, хто залишився в живих, перевели до піхотного училища у Новосибірську область.
Лейтенант Н.В. Чернега готував воїнів для фронту, возив їх до його рубежів. І сам рвався на передову, але йому завжди відмовляли, мотивуючи тим, що більш необхідний в тилу.
За всю війну не мав жодної вісточки від рідних, хоч сам писав листи, та не знав чи живі, як їм там, на окупованій ворогом землі.
Після закінчення війни батько одружився з нашою матір’ю Олександрою Федорівною і продовжував службу в Алтайському краї. Як молодого, перспективного військового фахівця його пропонували для проходження служби у групі радянських військ в Німеччині, та, маючи право вибору, він вибрав Україну, де чекали на нього матір і три сестри.
З 1950 року і почалась його служба у райвійськкоматах, працював на різних посадах, очолював Піщанський райвійськкомат, працював у Тульчинському, Тростянецькому. Та бершадський період залишив найбільш хвилюючий слід у житті. Батько завжди був відданий службі, очолювані ним районні військові комісаріати завжди мали гарні показники в роботі. Бо був надзвичайно вимогливим, перш за все, до самого себе.
Коли вийшов на заслужений відпочинок як військовий, то не міг не брати участі у суспільному житті. Працював завідуючим загальним відділом райвиконкому, начальником штабу ЦО району, інспектором відділу кадрів і спецроботи ПМК-233, інструктором по контролю організаційного відділу секретаріату райдержадміністрації. І тільки у 72-річному віці став пенсіонером. Скромним, чесним, порядним запам’ятали його ті, з ким доводилося жити, працювати, спілкуватися.
Наркис Васильович довгий час очолював районну організацію ветеранів війни і праці, приділяв значну увагу розбудові місцевих осередків, зробив чимало для поліпшення життя ветеранів та інвалідів війни. Залучав їх до військово-патріотичної роботи серед молоді.
Батько був красивою і світлою людиною. Найціннішим скарбом і надійним тилом була для нього сім’я. Він любив свою дружину Олександру Федорівну, яка ділила з ним всі життєві дороги військового, домашнє господарство трималося на її плечах. І на схилі літ вони були поруч. Коли здолали хвороби, батько присвятив себе догляду за мамою. Дякував їй за прожите життя, за той затишок, який уміла вона створювати для сім’ї. Прожили вони нелегке, але красиве і змістовне життя, і пішли за його межу протягом 9 місяців.
Батьки надзвичайно любили своїх дітей, жили їх життям. Сьогодні і ми, діти, уже пенсіонери. Семеро онуків та четверо правнуків продовжують традиції сім’ї, започатковані дідусем Наркисом, якого немає вже дев’ять років.
А династію людей у погонах родини Чернегів, крім сина, продовжили зяті, онуки.
Добрий слід на землі залишив Наркис Васильович Чернега і світлу пам’ять та гарні спогади у людей, з якими перетиналися шляхи у житті.
Тетяна КУЧАНСЬКА.
м.
Бершадь.
вранці -2…-4° 
