Коли почалася колективізація, мій дід Микола першим написав заяву про вступ до СОЗу, але йому відмовили з невідомих причин. З'ясувалося: наше обійстя було вигідне для того, щоб на цьому місці побудувати СОЗ (пізніше назвали колгосп).
У 1930 р., в лютому, вночі з хати всю сім'ю, діда і нашу, викинули на сніг. Це був страшний бандитизм – крик, сльози та метушня. Сімейний колектив розсипався хто куди.
Особливо мені запам'ятався 1932-1933 рр. та половина 1934-го. Коли забрала влада всі поживи, родина почала вимирати – дід, бабуся, батько, брат.
Добре пам'ятаю, як моя мати дала мені два бурячки, щоб відніс дядькові Якову Кащуку, бо він помирав з голоду. Коли прийшов до нього, він лежав на соломі і попросив, щоб я йому дав буряк хоч понюхати. Коли йому дав, то дядько взяв тремтячими руками і тут же його з'їв. Через 2-3 години він помер.
У 1933 р. до мене з проханням звернулася сусідка Ілина Харун, в якої померли чоловік, мати, та ще живим був син – Тодорко. Просила мене, щоб я подивився за ним, бо вона йде в колгосп на буряки.
Коли прийшов до хлопчика, то він лежав під грушею – пухлий, прив'язаний за ніжку мотузкою до дерева. Перед його голівкою була велика миска з вареним бурячинням. Вдруге, коли я навідався, то він вже був мертвий.
Багато країн вже визнали, що голодомор – це геноцид проти українського народу, а наша Верховна Рада ще "торгується", боїться сказати правду.
Іван РУДЕНКО,
с.
Джулинка.
вранці -2…-4° 
