«Батя»

Анатолію Петровичу запам’ятається випадок, коли одного дня вранці прокинувся й побачив біля себе молодого солдата з чашкою чаю й бутербродом. «Це вам, Батя», – сказав солдат. «А за що ж мені така увага?» «А за те, що ви ставитеся до мене, як батько, й постійно дбаєте про здоров’я та життя солдатів». «А де ж ти взяв бутерброд з сиром та маслом?». «А я вчора вранці сам його не з’їв, бо хотів вас пригостити».

Анатолій Бабій народився й виріс у Березівці. Після закінчення місцевої дев’ятирічки навчався у Гайворонському СПТУ-5.

Строкову службу проходив у Москві. Йому, як відміннику бойової та політичної підготовки, командування військової частини запропонувало залишитися служити за контрактом. Це були останні роки існування Радянського Союзу. Горбачовська гласність сприяла активізації національних рухів, створенню різних політичних партій і прагненню окремих республік до створення самостійних держав. У травні 1989 року розгорівся національний конфлікт між узбеками та турками у Ферганській області в Узбекистані. Для забезпечення порядку сюди було введено внутрішні війська та армійські підрозділи. Півроку прапорщику Анатолію Бабію довелося нести службу в зоні конфлікту, де він був поранений у ногу. Після закінчення контракту солдат повернувся в рідне село, де працював механізатором у місцевому сільськогосподарському підприємстві.

У квітні 2015 року Анатолій Бабій отримав повістку на службу в зону АТО. Без вагань чоловік пішов. Війна є війна, і солдат не вибирає, де йому служити. Як бувалого військового, його призначили старшиною батареї, у складі якої було вісімдесят солдатів.

Артилеристи цього підрозділу не допускають просування противника вглиб країни.

Снаряд до гармати важить близько п’ятдесяти кілограмів, а дальність пострілу становить понад двадцять кілометрів. Це грізна зброя. Відповідно до Мінських домовленостей, нашим солдатам забороняють її використовувати, але бійці завжди в повній бойовій готовності, адже ворог не дрімає.

Щоб противник їх не виявив, постійно змінювали місце дислокації вогневих позицій. Анатолію Петровичу з бійцями довелося стримувати ворога в районі Донецького аеропорту, в Пісках, Авдіївці, Ясинуватій, Горлівці та інших населених пунктах.

Розповів старшина ще й про те, що ворог постійно використовує для розвідки безпілотники, а після цього піддає бомбардуванню наші позиції.

Одного разу командир батареї, запримітивши літальні апарати противника, дав команду негайно поміняти позиції підрозділу. У цей час прапорщик Бабій побачив, що недалеко в полі працювали три тракторних агрегати, він негайно повідомив механізаторів про небезпеку. Тільки солдати та механізатори покинули старі позиції, як противник піддав їх артилерійському обстрілу.

Анатолій Бабій уже майже чотирнадцять місяців на службі, мріє про повернення додому, але поки що немає заміни, хоча кілька разів побував у відпустці. До речі, остання поїдка у відпустку запам’ятається йому надовго. Із місця розташування військової частини відпускників мав везти військовий автобус, але він зламався. Тому скористалися послугами приватника.

Бійці побачили, що автобус рухається невідомою їм дорогою. Але перевізник їх заспокоїв, сказавши, що він місцевий, а тому добре знає всі дороги. Через деякий час автобус під’їхав до сепаратистського блокпосту. Обличчя тридцяти відпускників покрилися потом, кожен непомітно зняв із автомата запобіжник і готовий був вступити в бій. Проте обійшлося без бою. Сепаратисти пропустили автобус із нашими солдатами. «Важко пояснити, чим це зумовлено, – каже Анатолій Петрович, – але все було саме так».

Запам’яталося Анатолію Бабію свято Миколая 2015 року, адже в цей день волонтер Ігор Климнюк привіз повний мішок із подарунками від учнів Березівської школи. Військові ласували солодощами, але найбільше вразили їх малюнки дітей. «Солдати, в яких удома залишилися діти, роздивлялися малюнки й плакали», – каже наш земляк.

Нині «Батя» продовжує нести службу на передовій і мріє якнайшвидше повернутися до мирного життя.

Григорій ПОГОНЧИК.