Коли батька забирали на війну, йому йшов тільки сьомий рік. З тих пір минуло вже чимало десятиліть, а ще й досі на очі навертаються сльози, як чує марш «Прощання слов’янки». Тоді, як батько разом з іншими односельчанами сідав у вагон, мелодія цього маршу теж звучала у виконанні духового оркестру. Ніхто навіть гадки не мав, що то вони востаннє бачаться. Хіба могла така мить загубитися у пам’яті?
Навіть на схилі літ син все сподівається віднайти хоч якусь звісточку про найріднішу йому людину. А заодно і про батькового брата, який також не повернувся додому. Щоб можна було вижити у ті роки, мама змусила пасти корову.
– Добре, – пригадував ветеран, – що хоч там, на Широкому шляху, біля Білого стовпа у напрямку Яланця, де випасалася худоба, доля змилостивилася наді мною. Якраз коли відганяв корови подалі, пастухи розбирали міну. Тепер тільки згадує, як німець напував із фляги одного з його друзів, коли той перед тим, як померти, просив: «Мамо, води...».
А ще згадав Сергій Борисович, як вже після війни захотілося йому покататися на комбайні у полі. Коли зачепило тоді шестернями за рукав не по зросту одягненої його фуфайки, один Бог знає, як руку не відірвало і як залишився живим.
Нелегко здобував і освіту. Якою могла бути наука у вечірній школі, коли часто день і ніч був у полі – працював як не причіплювачем, то трактористом. Але не тільки переборював усі труднощі, але і спромігся закінчити інститут, здобувши фах механіка.
У житті керується, за його словами, єдиним правилом: Бог терпів і нам велів терпіти.
В армії був спеціалістом аеродромів. А оскільки діло було молоде, познайомився з гарненькою панянкою, яку настільки полюбив, що у ньому прокинувся ще один талант – на кожному побаченні читав їй свій новий вірш.
Так би і поєднали тоді свої долі, якби на заваді не стали батьки нареченої. Вони, поляки, ні за яку ціну не хотіли змиритися з тим, що їхній майбутній зять із «москалів» та ще й партійний.
Дружину з Чернівців таки привіз, але вже іншу. З нею і доживає нині віку. Творча ж муза не полишала його з тієї пори ні тоді, коли довгі роки працював інженером-технологом на комбінаті хлібопродуктів, ні тепер, на заслуженому відпочинку. Творчість, вважає, теж неабияк тримає на білому світі. Жаль тільки, що здоров’я підводить дружину, тож знову доводиться переживати негаразди. Але не занепадає духом ветеран і не тільки пише свої твори, а й особисто читає їх односельчанам зі сцени.
Звідкіля черпає теми? Як можна було не написати щось, побачивши, як зовсім молода людина несла по вулиці вила і граблі. Думаєте, на город? А дзуськи, у пункт прийому металолому, щоб за виручені гроші випити знову.
Внутрішній світ Сергія Бондарчука, певною мірою, розкривається в одному з віршів, який і пропонуємо увазі читачів:
Мене матуся народила
На стежці тих важких часів
І не зуміла дати крила,
Щоб в небо соколом злетів.
Але устигла запалити
Маленький вогник на межі:
Умій, синочку, покорити
Вершину у своїм житті.
І я ішов, крок за кроком
По тому вузькому шляху
І наближався з кожним роком
До своєї мрії на віку.
Лише вкріпляла Божа сила,
В яку я вірив, з нею жив,
Вона дала могутні крила
І в мріях в небо я злетів.
Тож побажаймо Сергію Борисовичу ще довгих творчих років. Нехай милосердна доля і надалі оберігає його.
Павло КУШПЕЛА.
вранці -2…-4° 
